Кияни більше ніколи не побачать головну вулицю столиці такою, якою вона була до Другої світової війни. Старі фотографії ще зберігають її образ — вузькі будівлі, затишні кав’ярні, вишукані фасади. Тодішній Хрещатик був елегантним, європейським і нагадував маленьке місто у великому Києві, але війна змінила все. У 1941 році вибухи та пожежі перетворили вулицю на суцільні руїни. Розповідаємо історію втрати, відродження та великої перебудови головної вулиці столиці. Далі на kyivyes.
Червона армія чи нацисти — розповідаємо, хто насправді зруйнував Хрещатик
24 вересня 1941 року центр Києва здригнувся від вибухів. Будинок за будинком руйнувалися, вулицю охопив вогонь, який не вдавалося загасити. Таким чином головна вулиця столиці перетворилася на руїни. Щільна забудова згоріла дощенту, а те, що не знищив вогонь, було підірване. За лічені дні Київ втратив десятки знакових будівель, зокрема розкішний “лицарський будинок” і центральний поштамт.
Але хто насправді винен у трагедії? Радянська влада довгий час переконувала, що це справа рук нацистів — мовляв, окупанти знищили центр міста для виправдання масових розправ над євреями. Натомість нацисти звинувачували радянських диверсантів, які, відступаючи, підірвали місто відповідно до “тактики випаленої землі”. Далі на kyivyes.
Правда, як завжди, складніша. Архівні документи, опубліковані через десятиліття, підтвердили: радянські підпільники дійсно замінували будівлі Хрещатика ще до відступу Червоної армії. Вибухи були радіокерованими — за однією з версій, їх активували з Харкова, який на той час ще контролювався СРСР. Таким чином радянська влада хотіла унеможливити використання ключових адміністративних будівель окупантами та завдати максимальних збитків німецькому війську.
Проте наслідки виявилися набагато гіршими, ніж планувалося. Через щільну забудову вогонь швидко поширився на сусідні квартали, а пошкоджені водопроводи зробили гасіння неможливим. Пожежі тривали кілька днів, центр Києва було фактично стерто з лиця землі.
Історики сходяться на думці: підрив Хрещатика був результатом радянської операції. Проте самі радянські підпільники не завжди усвідомлювали масштаб катастрофи, яку вони спровокували. Згодом влада СРСР переписала історію, зобразивши події як виключно злочин нацистів. Офіційна версія трималася десятиліттями, а імена багатьох реальних учасників операції залишаються невідомими й досі.
Хрещатик не відновили у тому вигляді, яким він був до війни. Трагедія вересня 1941 року стерла старий образ головної вулиці Києва — його затишок, архітектуру й історію. На руїнах з’явився новий, повоєнний Хрещатик, який ми знаємо сьогодні.
Всі вулиці Києва швидко відновили, окрім головної
Після звільнення Києва в листопаді 1943 року місто стояло в руїнах. За оцінками на початок 1944 року, близько 40% житлового фонду було зруйновано або пошкоджено, а центр міста втратив десятки архітектурних об’єктів. Однак відбудова відбувалася швидко. Головним завданням було забезпечити киян житлом і повернути інфраструктуру до функціонування.
Будинки, що зберегли хоч якісь стіни чи фундаменти, відновлювали в першу чергу. Архітектори діяли за принципом: якщо об’єкт можна врятувати, його треба врятувати. Здебільшого такі роботи виконували у центральних кварталах — на вулицях Володимирській, Городецького, Великій Васильківській та в районах Соцміста, Нової Дарниці. Під час реконструкції будівлі часто змінювали зсередини: великі довоєнні квартири переплановували на комуналки, прокладали нові дверні отвори й коридори.
Але з Хрещатиком все було інакше. Попри те, що багато його будинків мали вцілілі конструкції, які можна було реконструювати, головну вулицю Києва вирішили не відновлювати, а перебудувати заново.
Розчищення завалів і початок нової забудови
Роботи з відновлення Хрещатика розпочали у лютому 1944 року, майже через три місяці після звільнення Києва. Головна вулиця була в руїнах, будівлі були знищені, а інфраструктура зруйнована. 25 лютого Раднарком УРСР ухвалив постанову про організацію робіт із розчищення завалів, і для цього створили спеціальну будівельну організацію “Хрещатикбуд”.
Техніки та ресурсів катастрофічно бракувало. На весь фронт робіт було лише кілька екскаваторів, тимчасово прокладені трамвайні рейки для вивезення сміття, вагонетки та близько сотні коней. Усе робилося вручну — лопатами, кирками, кувалдами й тачками. Щодня на розчищення Хрещатика виходили тисячі людей: робітники, студенти, школярі, домогосподарки та пенсіонери. Люди працювали у дві зміни — до і після основного робочого дня. Влітку кількість добровольців доходила до 15 тисяч осіб. Разом із ними залучили 4,5 тисячі німецьких військовополонених, які виконували найважчі завдання — сортували уламки, завантажували вагонетки та очищали територію від будівельного сміття.
Завали розбирали вручну, цеглина за цеглиною, а придатні матеріали відсортовували для повторного використання. За кілька місяців розчищення вдалося зібрати 300 тисяч кубометрів цілої цегли, 400 тисяч кубометрів битої та понад 200 тисяч кубометрів щебеню. Серед руїн часто знаходили книжки, які кияни приносили до шкіл і бібліотек. До кінця липня основні завали було розчищено. У серпні під Хрещатиком почали прокладати новий підземний колектор завдовжки 1350 метрів, який зібрав усі інженерні комунікації — теплотрасу, електромережі, зв’язок та водопровід.
Конкурс на проєкт нового Хрещатика
Відбудову Хрещатика вирішили розпочати з чистого аркуша. У червні 1944 року оголосили архітектурний конкурс, який мав визначити образ нової головної вулиці столиці. Це був не просто відновлювальний проєкт — влада прагнула створити повністю новий архітектурний ансамбль. Довоєнний Хрещатик із його строкатою, різнорідною забудовою не відповідав масштабним містобудівним амбіціям. Натомість планували монументальну й простору вулицю, де б гармонійно розташувалися адміністративні будівлі, готелі, театри й широкі проспекти.
Конкурс мав дві частини: відкриту, де могли брати участь усі охочі, та закриту, куди залучили провідних архітекторів СРСР. До кінця 1944 року було представлено 22 проєкти. Усі роботи виставили на публічний огляд, і вони викликали активні обговорення серед киян та архітектурного середовища. Перші проєкти ще балансували між реконструкцією старих форм і радикальними змінами, але перевагу отримали ті, які повністю змінювали вигляд вулиці. Перемогу здобула група Олександра Власова — головного архітектора Києва, який запропонував масштабну, симетричну забудову у стилі класицизму з характерними для того часу радянськими елементами.
Реалізація проєкту почалася у 1948 році. Хрещатик розширили — замість старої вулиці з’явилася більш простора магістраль із широкими тротуарами та площами. Вулиця отримала єдиний архітектурний стиль, фасади нових будинків витримали у монументальній класицистичній стилістиці з аркадами, колонами й лаконічним декором. Більшість довоєнних будівель, які можна було реконструювати, не відновлювали, а остаточно знесли, щоб досягти цілісності ансамблю.
Вже у середині 1950-х новий Хрещатик був майже завершений, але радянська кампанія проти “архітектурних надлишків” внесла свої корективи. Деякі декоративні елементи, шпилі й вишукані деталі, передбачені в початкових проєктах, були спрощені або взагалі усунені.