У ХІХ столітті Київ був великим, тихим й загалом законослухняним містом. Городові на перехрестях, «рогатки» на вулицях у темний час доби, повний контроль поліції за життям міста – так виглядало його повсякденне життя. На відміну від розгулу злочинності в Лондоні, Парижі та Санкт-Петербурзі, у Києві панували мир та спокій. Великим злочином, про який навіть писали в «Київських губернських відомостях», вважалася крадіжка торбинки з сорочкою, підштанками та трьома рублями. Але все змінилося у 1850-х роках. Далі на kyivyes.
З середини XIX століття в Києві розпочався промисловий та будівельний бум, розвивалася торгівля, збільшувалося населення. Місто розквітало, й разом з ним розквітала злочинність. Крім місцевих жителів, які прагнули легкої наживи, до Києва стікалися темні люди з усієї імперії. Поліція міста виявилася не готовою до такого напливу кримінальних елементів та поступово втрачала контроль над ситуацією.
Злочинні закутки та притони
Люди дуже вільних поглядів на закон селилися у передмісті Києва. На краю села Деміївка, біля Васильківської застави, була місцевість під назвою «Васильки». Жителі цього району займалися візництвом, але основний дохід отримували від торгівлі спиртним у корчмах та шинках. Злочинні закутки, куди не було ходу поліції, приваблювали все більше темних осіб, й невдовзі Васильки вже кишіли кублами. Вечорами тут панував розгул та розпуста. Гральні карти, пиятика, будинки розпусти – цей кримінальний район нагадував знаменитий петербурзький «Малинник», що дав світові вираз «злодійська малина».
З іншого боку міста біля Кирилівського монастиря теж з’явилися свої місця з поганою славою. Тут відкривалися шинки, в яких горілка лилася річкою, і збиралися найпропащіші люди. Куренівський шлях, що проходив поруч, був небезпечним місцем не лише вночі. Навіть удень там могли обікрасти та вбити будь-якого проїжджого. Жителі сусідніх садиб боялися покидати свої будинки, а поліція не могла впоратися з цим осередком злочинності.
Район Кловських ярів та сучасної вулиці Князів Острозьких, місце, відоме як Хрести, перетворилося на кримінальну зону після перенесення Київської фортеці на Печерськ. Біля церкви св. Іллі знаходився чорний ринок, на якому торгували краденими речами, продавали себе повії, а шахрайством та дрібними крадіжками займалися навіть місцеві жителі та солдати з фортеці. У Хрестах збиралися волоцюги, пияки та злодії. Звичайні городяни намагалися обходити це місце стороною, інакше можна було поплатитися не лише гаманцем.
Також не обійшов своєю увагою кримінал й центр Києва. Царський сад (сучасний Маріїнський парк) став місцем проживання так званого берегового загону. Це були київські безпритульні, які мешкали в норах на берегах Дніпра. Вони поступово перебиралися до центрального парку, збивались у великі групи та тероризували місцеве населення. Кожен, хто опинявся поруч, міг зазнати нападу. Крадіжка та грабіж були для них звичайним заняттям. Коли Царський сад перестав бути прихистком для численних злочинних угруповань, вони перемістилися на Поділ, у район Житнього ринку.
Поза законом
Ще одним головним болем київської поліції був Лівий берег Дніпра. Річ у тім, що у ХІХ столітті Лівий берег адміністративно ставився до Чернігівської губернії. Злочинці, зробивши свої чорні справи у Києві, переправлялися через Дніпро та опинялися поза юрисдикцією київської влади. Поліція Києва чудово знала, що бандити ховаються в слобідках на Лівому березі, але переслідувати їх там не могла. Потрібно було робити запити до поліції Чернігівської губернії, але бюрократичні затримки не давали змоги швидко ловити злочинців. Вони мали час вчинити ще кілька злочинів у Києві та потім сховатися в інших місцях.
Однією з найнебезпечніших кримінальних груп на Лівому березі були пірати. Вони нападали на баржі з борошном та крупою, брали їх на абордаж, а потім перевозили награбоване через Ланцюговий міст. Іноді розбійники об’єднувалися з контрабандистами, й поки одні грабували баржі та обози, інші збували товари за підробленими документами. Злочини ставали настільки зухвалими, що навіть доводилося залучати армію для їхнього придушення.
Сучасному киянину важко уявити, що вулиця Фундуклеївська (сучасна Богдана Хмельницького) була забудована лише до Міського театру (сучасний театр ім. Лесі Українки), а далі тяглися безкраї Афанасіївські яри. Ці яри, що поросли лісом, називали «київською Швейцарією». Але попри красу місцевості, міщани не поспішали гуляти цими гарними місцями. В ярах ховалися розбійники та грабіжники, які почувалися там у повній безпеці. Поліція просто не наважувалася заходити в ці місця. Злочинці грабували магазини на Хрещатику та Фундуклеївській, нападали на перехожих, а потім спокійно вирушали до «Швейцарії».
У 1890-х роках почалася забудова ярів, і це змусило злочинний світ піти з центру міста на околиці.
Відповідні заходи
Зростання злочинності у Києві викликало невдоволення городян та дуже турбувало поліцейське керівництво. Кримінального розшуку у місті не існувало, ловили злочинців звичайні городові. Їм доводилося ризикувати життям за невелику зарплатню. Тому не дивно, що городові не виявляли особливого ентузіазму. До того ж штат поліції був невеликий. Для міста, що розрослося, їх не вистачало, а нових співробітників взяти не могли через відсутність фінансування.
Ситуація почала покращуватися лише на початку XX століття, коли у Києві створили кримінальну поліцію на професійній основі. Для кримінального світу настали важкі часи, деякі банди взагалі залишили місто. Також велику роль у боротьбі зі злочинністю відіграв розвиток міської інфраструктури. Забудовувалися яри та пустирі, розширювалися вулиці, встановлювалися ліхтарі. Для кримінального елемента у місті залишалося дедалі менше зручних укриттів. Київ поступово перетворювався на безпечне та цивілізоване місто, в якому закон та його охоронці почали працювати на благо мешканців міста.