Обмін валюти та й саме це поняття в СРСР мало кримінальний відтінок. Зберігання грошей інших країн каралось ув’язненням на три роки, а за незаконні валютні операції, які у незалежній Україні стали відомі як обмін валют, можна було потрапити у в’язницю на 8 років. При цьому держава мала офіційний курс валют та чорний ринок, де ціни були на порядок вище. Далі на kyivyes.
Проте попит став причиною пропозиції й появи так званих «валютників». Більше про їх ризиковану діяльність розповідаємо у статті.
Радянський «валютний ринок»
Кожного місяця державні газети СРСР публікували курс карбованця до іноземних валют. Так, у 1978 році:
- 100 доларів США дорівнювали 67,10 карбованців,
- 100 марок ФРН – 33,76 карбованця,
- найдешевшими були французькі франки з 15,42 карбованця за 100.
Лише англійський фунт стерлінгів мав приблизно таку ж вартість, як і карбованець – найміцніша валюта світу. Курс трохи коливався, але насправді наведені вище значення були пропагандистським заходом. Ринковий курс долара складав аж ніяк не копійки, а 8-10 карбованців. Таким була його вартість на чорному ринку.
Цікаво, що часто радянські громадяни не мали жодного уявлення про вигляд забороненої валюти. Це призводило обманів під час незаконного обміну. Добре відомим усім був лише знак долара, який художники-карикатуристи зображали на малюнках американських капіталістів, які уособлювали загрозу СРСР.
Тож пересічні громадяни користувались виключно карбованцями. У випадку дозволу на виїзд за межі країни, у відділенні Зовнішторгбанку можна було обміняти 30 карбованців. Чергу займали на світанку, адже обмін був можливий виключно у цій організації до 12 години дня за умови надання документів про дозвіл на виїзд.
Тим часом чорний валютний ринок процвітав. Це ризиковане заняття робило «валютників» фантастично багатими. Наприклад, у 1974 році КДБ затримало 35-річного киянина, який обмінював карбованці на валюту. При обшуку у нього знайшли 7200 карбованців та 500 сертифікатів (чеків) Зовнішпосилторгу, за якими спеціальні магазини продавали дефіцитні закордонні товари.
У той час найпрестижніша машина країни «Волга» ГАЗ-21С коштувала 6445 карбованців, а 2000 карбованців було достатньо для вступного внеску на трикімнатну квартиру у київському житловому кооперативі. Середня зарплатня громадян становила 147 карбованців на місяць. Тож ті, хто обмінював валюту, ставали справжніми мільйонерами.
Як з’явились «валютники»?
Чому саме така ситуація з іноземною валютою склалась у СРСР? Річ у тім, що у 1928 році приватний валютний ринок був заборонений більшовиками. До цього громадяни купували, зберігали та продавали валюту без жодних обмежень, а родичі з-за кордону відправляли валютні перекази. Останні дуже часто рятували громадян у ті складні часи.
Проте поступово нову економічну політику в молодій радянській державі почали згортати. Натомість Сталін оголосив індустріалізацію, а для цього потрібні були кошти. Заборона валюти здавалась легким шляхом. Громадяни мали обміняти її на карбованці, щоб не потрапити до в’язниці. Знайдену при обшуках валюту відбирали. У Києві тільки про це й були мови. Такі дії наповнювали бюджет.
Також держава змінила правила переказу коштів з-за кордону. З 1931 року валютні перекази обмінювали не на карбованці, а на спеціальні чеки. Товари за них можна було купувати лише у спеціальних магазинах. Там також могли витрачати свою валюту іноземні гості СРСР.
Вкласти валюту у лист здавалось виходом, але кореспонденцію теж оглядали, а гроші вилучали. Так поступово валюта зникла з економічного простору Радянського союзу.
В кінці 1950-х років почав розвиватись нелегальний валютний ринок. Тоді «залізна завіса» трохи піднялась і з’явився попит на валюту. У 1960-х роках на вулицях Києва та інших міст можна було зустріти молодиків, які купували валюту в іноземних туристів. Останнім вони платили значно більше, ніж пропонував офіційний курс, а своїм громадянам пропонували валюту ще дорожче. Їх стали називати «валютниками».
Невдовзі утворилась валютна мафія. Цікаво, що деякі її представники працювали на економічну спецслужбу країни під назвою ОБХСС. Коли останній треба було покращити статистику боротьби з «валютниками», то їм здавали найменший «персонал» валютних ланцюжків. Натомість знаходили нових і процес тривав.
Захист від валюти
Варто зазначити, що навіть ті громадяни, які офіційно працювали за кордоном, не могли розраховувати на отримання валюти на руку. Більша частина їх зарплатні переводилась у Державний банк, а видавалась чеками Зовнішпосилторгу.
Користуватись ними можна було у спеціальних магазинах. Наприклад, у Києві таким був «Каштан» з розмаїттям дефіцитних товарів за низькими цінами. Був у цього магазина також і валютний тезка, де розрахунок приймали валютою. Проте звичайним громадянам туди шляху не було, адже тоді виникало б питання про походження валюти. Тому «валютники» теж у такі магазини не ходили. Дефіцитні товари купували через підставних осіб.
Сталінська заборона на зберігання та обмін валюти була чинною протягом шести десятиліть. У 1988 році була скасована система чеків Зовнішпосилторгу, а чекові магазини перетворили на валютні. У 1991 році громадяни СРСР одержали дозвіл на володіння валютою.