Субота, 21 Травня, 2022

«Війна зруйнувала наші будинки» 4 історії евакуйованих з передмістя Києва

У період війни села та маленькі міста Київщини стали зоною активних бойових дій. Місцеві жителі опинилися посеред танків, пострілів та масових руйнувань. На сайті kyivyes.com.ua ми розповімо історії тих з них, кому вдалося звідти вибратися та вижити.

Галина з Гостомеля

У перші дні війни російським військовим вдалося тимчасово захопити Гостомель. Його мешканка Галина розповіла, що тоді відбувалося у селищі протягом 2 тижнів. За її словами, 27 лютого зникло світло і траплялися збої в роботі інтернету. Телефон можна було заряджати від акумулятора авто сусідів, щоб хоч якось підтримувати зв’язок із близькими, але потім зв’язок остаточно зник. Те саме сталося з газом, який спочатку був, а потім зник як тільки почалися морози.

Галина декілька разів помічала, як коло її будинку летіли російські літаки до аеродрому заводу «Антонов». Після цього протягом кількох днів до селища почали заїжджати російські танки окупантів. Вони бомбили все підряд — запускали ракети та снаряди над житловими будинками.

Одного разу група російських військових зайшла у двір Галини. Потім вони почали вибивати двері, але не вийшло. Тоді один із росіян обійшов будинок, вибив вікно у спальні та направив туди свій автомат. Галина, незважаючи на страх і ризик, відчинила двері і запитала російською навіщо вони сюди прийшли і з ким вони воюють. Один солдат відповів, що вони нас рятують від нацистів та укрфашистів і не воюють з громадянами. Далі вони вирішили обшукати будинок, бо хотіли знайти зброю.

Увечері Галина знову побачила на вулиці росіян. Вони обстрілювали двори, вибирали огорожі та грабували розкішні котеджі тих, хто встиг виїхати з селища. Також вона бачила воєнну техніку окупантів, яку росіяни встановили у лісі. Після цього мешканці Гостомелю практично щодня чули постріли та вибухи.

9 березня до Галини прийшла місцева дівчинка. Вона повідомила, що незабаром буде евакуація і треба поспішити виїхати із селища. Чоловік Галини був важко хворий і не міг самостійно йти, тому жінка швидко зібралася і пішла сама. Коли вона вийшла надвір, то була шокована побаченим. Навколо були повалені паркани, зруйновані будинки та розбиті вікна.

Спочатку мешканці Гостомеля йшли в один бік, але потім їм довелося звернути в інший і йти ще 8 км. Дійшовши до місця призначення, Галина разом з іншими кілька годин чекала на автобуси для евакуації, але вони так і не приїхали. Усім було дуже холодно. Ніхто не мав з собою ні їжі, ні води. Коли почало темніти, люди не хотіли знову довго добиратися до власних будинків, тому пішли до найближчого бомбосховища. Там були старі люди, лежачі та жінки з дітьми. 

Наступного дня Галина повернулася додому. Раптом з’явився мобільний зв’язок і сусіди повідомили, що цього разу точно буде евакуація. Жінка взяли з собою рюкзак та інвалідний візок для чоловіка, щоб він міг пересуватися. Дійшовши до місця зупинки автобусів, вони трохи почекали і нарешті змогли доїхати за 2-3 години з Гостомелю до Києва. Дорогою до столиці люди обїжджали російську техніку, спалені авто, зруйновані будинки і часто зупинялися на блокпостах. Спочатку їх відвезли на Центральний київський вокзал, а звідти Галина з чоловіком вирушила на захід України.

Ірина з села Гавронщина

24 лютого мешканка Гавронщини Ірина та її сусіди дізналися, що почалася війна. Наступного дня вони почали будувати перший блокпост, але не встигли… 26 лютого російські війська захопили територію місцевого гольф-клубу, який знаходиться неподалік села. З того часу надовго припинилися тихі та спокійні будні — люди щодня чули постріли, вибухи та бачили російські вертольоти.

З 1 по 4 березня у селі відбувалися обстріли та руйнування будинків. Дехто, ризикуючи життям, самостійно виїжджав з Гавронщини. Сусідка запропонувала Ірині, її мамі та синові теж поїхати разом з нею на машині. Усі вони дуже боялися і вирішили поїхати вночі. Коли вони проїжджали біля захопленого окупантами гольф-клубу, Ірині було страшно, як ніколи раніше, і вона постійно молилася.

«Страх ночі, коли вуха чують кожен звук, шелест, стукіт, кожен постріл, коли весь час думаєш: впаде тут чи далі. І син наполягав, казав, що знайде спосіб перехопити авто дорогою, нехай тільки хтось вивезе з села», — зізналась Ірина. 

Вона їхала разом з сином та мамою в колоні 50 машин. У дорозі вони бачили розбиту техніку та зруйновані будинки, а довкола відчувався жахливий запах. Тоді жінка знову згадала, як втекла з Чорнобиля з маленькою дитиною, сказавши наступне:

«Одну війну я пережила, і ось зараз змушена переживати другу. На щастя, усім вдалося виїхати із села та залишитися живими». 

Олександр з Ірпеня

Ірпінь став ще одним населеним пунктом, який частково зруйнували російські окупанти. Коли почалася війна, у одному з його житлових кварталів перебував Олександр із сім’єю. 24 лютого він прокинувся від звуків авіатурів. Люди були шоковані, засмучені та плакали. Того ж дня пропав мобільний зв’язок, і Олександр вирішив залишитися вдома разом із дружиною та 15-річним сином до 5 березня. Потім їхній сусід вирішив виїхати з міста. Разом із ним поїхали дружина та син Олександра.

Наступного ранку в різних районах Ірпеня почалися потужні обстріли. Один снаряд потрапив до сусіднього будинку, після чого надовго зник мобільний зв’язок. Через деякий час Олександр побачив близько 300 російських солдатів віком 19-21 рік. Вони залишили військову техніку у дворі його будинку. У цей момент він разом з іншими людьми ховався у підвалі та спостерігав за тим, що робили російські окупанти. Вони зламували замки в будинках та пограбували місцеву крамницю, а в сусідньому будинку створили цех для ремонту та підготовки військової техніки до подальшого застосування.

Під час окупації Ірпіня Олександр та інші люди ховалися у підвалах своїх будинків. Іноді туди вдиралися російські військові, після чого забирали деяких на допит і вбивали. Вночі виходити було заборонено, а вдень лише у туалет, погодувати домашніх тварин та подихати свіжим повітрям. Людям доводилося перебувати в таких умовах без світла, газу та опалення. А навколо щодня було чути постріли та вибухи. На щастя, тоді ще працював інтернет.

Через кілька днів захоплення Ірпеня Олександр дізнався від дружини про гуманітарні коридори та проведення евакуації у місті. Дістатись місця збору місцевих жителів було практично неможливо, оскільки не пускали російські військові. Але одного разу Олександру з сусідом таки вдалося втекти.

Обстрілів не було, а от побачене нагадувало кадри періоду війни 1941 року: розгромлені магазини і кафе, побиті снарядами машини, танк майже у кожному дворі. Коли вони пройшли через це, то нарешті побачили український блокпост. За 5 днів окупації вони не могли повірити своїм очам: навколо були відкриті магазини та привітні люди, які у всьому допомагали та підтримували. Побачивши це, Олександр нарешті відчув спокій і радість після пережитого страху:

«Це було навіть не полегшення, це повернення до життя. Я вже якось пережив ці п’ять ночей, проте жодної з них їм не пробачу», — сказав він.

Катерина із Бучі

Наприкінці лютого мешканка міста Буча Катерина спостерігала з вікон за пересуванням російської військової техніки. Окупанти заїжджали в місто з усіх боків, а в небі літали літаки. Було помітно, що вони не орієнтуються на території. Росіяни хаотично їздили вулицями і повільно переміщалися. Незабаром розпочалася стрілянина з обороною міста, а потім — вибухи та пожежі в будинках, магазинах та адміністративних установах.

Поліцейські та військовослужбовці виїхали з Бучі у перші дні війни. Місто було заблоковане — не можна було виїхати чи в’їхати, щоб надати місцевому населенню гуманітарну допомогу. Тому щоб хоч якось прожити, люди забирали товари з магазинів та аптек. Також вони ходили у військкомат та брали зброю для самозахисту.

Катерина з іншими жителями Бучі ховалася у підвалах і не виходила на вулицю, оскільки довкола були окупанти, навіть на дахах будинків. За кілька днів їм вдалося знищити практично все у місті. На вулицях були зруйновані будівлі, на дорогах та у дворах лежали уламки скла та бетону, згорілі машини та інша техніка. Коли окупанти зруйнували інфраструктуру, вони використали місто як в’їзд у Ірпінь.

Після того як росіяни покинули Бучу, 9 березня розпочалася перша евакуація, яку проводили близько 5 разів. Людям дозволили їхати тільки машинами, оскільки ходити по вулицях було ще небезпечно. Катерина разом з іншими мешканцями Бучі виїхала до Києва, а потім організовувала туди гуманітарні коридори для інших людей.