В усі часи війна була справою неймовірно дорогою. Вперше політика Російської Імперії у часи правління Петра першого призвела до того, що дві третини всього державного бюджету було витрачено на військові потреби. Бажання розширити землі не покидало думок імператора. Тож фінансувати й надалі свої криваві амбіції правити всім світом довелось і звичайним людям. Київ не став виключенням в ті часи. Оскільки саме в столиці почали проводити лекції, створювати різноманітні збори прикриваючи це благою справою. Далі на kyivyes.
Коли в державі закінчуються гроші
Розуміння наскільки дорогою може бути війна фінансисти отримали у 1916 році. День війни в ті часи коштував приблизно 10 мільйонів карбованців, а за рік вартість одного дня війни виросла до 40 мільйонів. З таким нелюдським апетитом, державного бюджету Російської імперії у розмірі 40 мільярдів карбованців вистачило б всього на 100 днів. До того ж щоб детальніше зрозуміти ці неймовірні витрати приведемо просту математику. В 1916 році кількість особового складу армії та флоту складала 15 мільйонів людей. За затвердженою нормою добова вартість раціону складала 19 копійок на людину. Тому тільки на харчування солдатів за добу держава мала виділяти 2,85 мільйона карбованців. Але ця сума трошки зменшена, оскільки утримання та харчування різноманітних генералів та командного складу було значно дорожчим. Але ж не їжею єдиною. Оскільки солдатів ще треба взути, одягнути та дати в руки зброю. Окрім цього важливо врахувати снаряди, авіацію, транспорт та багато інших деталей. І з часом у імператора з’явилось питання де взяти стільки грошей, щоб забезпечити армію усім необхідним. Звісно, в першу чергу було запущено друкарський станок на повну потужність, але з часом цього виявилось замало. З 1914 року у користування знаходились банкноти загальною вартістю 2370 мільйонів карбованців, а от за пів року ця кількість збільшилась майже в 2 рази. Державний борг Російської імперії за два роки війни виріс до 33,6 мільярда карбованців. Тому було прийняте рішення усіма можливими засобами шукати гроші й у мирного населення.
З кожного по копійці
26 листопада 1916 року в аудиторії Педагогічного музею було проведено цікаву лекцію на тему «Звідки держави отримують гроші на проведення війни». Квитки коштували недорого, від 10 копійок до 1 карбованця. Але більшість киян і так розуміла звідки беруться гроші на ті криваві бойові дії. Мешканці міста від самого початку брали участь у фінансуванні армії, іноді навіть не знаючи про це. До того ж такі фінансові вклади не завжди були добровільними. Російська влада, почала збільшувати податки майже на всі підприємницькі напрями. Для цього вони використовували винну монополію, оновлену податкову систему, реквізицію і насильницьку конфіскацію, військові кредити та навіть благодійність. Введення сухого закону на початку 1914 року поклало край «п’яним» грошам, які складали своєю чергою майже третину державного бюджету.
Реквізиції і конфіскації
Реквізиція являла собою забір майна, фінансових заощаджень та іншого корисного для ведення війни без згоди власника. Яскравим прикладом можна вважати ситуацію з Сибірським маслом в Києві. Газета «Киянин» у 1916 році, описала цю подію. В статті йшлося, що деякий час тому Київське міське управління зробило замовлення на закупівлю масла з Сибіру для населення міста у кількості 7 вагонів та вартістю 100 000 карбованців. Масло було відправлене в Київ, але по дорозі його просто забрали на військові потреби. Коли ж міська влада почала писати листи та прохання повернути містянам продукт, зрозуміло що успіхів це не досягло. Але Київська влада замовила ще одну партію масла, і воно вже прямує в Київ. Тому є вірогідність що ця партія доїде до місця призначення і містяни будуть мати змогу отримати молочний продукт.
Була ще одна цікава схема, називалась вона секвестр. Та й від конфіскації вона відрізнялась лише строками передачі прав. Якщо конфісковане майно майже не поверталось власнику, то секвестр передбачав повернення майна після завершення війни.
20 серпня 1914 року імператор видав указ про те, що всі підприємці які почали співпрацю з ворогом, мають негайно закрити своє підприємство, а також все майно підпадає під конфіскацію. Згодом виявилось, що з ворогом співпрацювати не обов’язково, достатньо просто мати інше громадянство та паспорт. Тому підприємства і майно одразу забирала держава, а «ворогів» одразу відправляли у заслання. Досить часто так робили і з київськими підприємцями. Особливо з тими хто мав дохідні будинки, готелі, або ж промислові підприємства. Наприклад, яскравим прикладом був арешт керівника Київської енергетичної спілки, оскільки 90 відсотків акцій підприємство належало Спілці електричних підприємств в Берліні. До того ж електрична спілка Києва була майже єдиним підприємством яке забезпечувало подачу енергії в будинки Києва. І керівника не врятував ні український паспорт, ні громадянство.
Благодійність
А от благодійність в Києві працювала дуже добре. Лише тому, що акції збирати кошти на щось в Російській імперії були досить популярними ще до війни. І така система впроваджувалась в усіх куточках країни. А от після початку війни благодійність почали використовувати регулярно. Щоб зрозуміти масштаби зборів, можна було просто продивитись шпальти газети «Киянин» того періоду.
Там можна було побачити різноманітні оголошення. Наприклад, були оголошення про організацію благодійного базару для збору коштів на виготовлення святкових подарунків для військових. І такий базар організовував не хто-небудь, а Бурчак, керівник училищ в Києві. Або ж Київський дамський комітет організовував збір речей та продуктів для підготовки різдвяних подарунків воїнам на передовій. І таких оголошень було настільки багато, що очі розбігались куди ж нести свої пожертви.
Військова позика
Для цього ходу були залучені всі знання та вміння в рекламі тих часів. Рекламна кампанія мала назву «Позика перемоги». Основною думкою якого було купити облігації військового займу зі своїх грошей, щоб допомогти здобути перемогу. Така акція стала шостим військовою позикою, який було проведено від початку війни. Якщо попередні розраховані на збір коштів у великих підприємств, то цей мав охопити всі верстви населення, від молодого до старого. Для цього було підключено всі інстанції. Так, наприклад, в Київських вишах проводили цілий курс лекцій стосовно військового займу. 4 грудня знову в приміщенні педагогічного музею було проведено кілька різних лекцій які мали досить специфічні назви і таке ж саме наповнення. «Хто винний в світовій війні», «Паперові гроші і позика» це лише маленька частина лекцій, які щодня пропагували киянам користь від військового займу та швидку перемогу. Про військову позику говорили навіть під час богослужінь в храмах. Влада підключила всі канали впливу на Київське населення, щоб отримати якнайбільше фінансових надходжень в державну казну. Щоб не втратити жодного клієнта, підписку на облігації проводили щодня по всьому місту, починаючи з банківських установ, закінчуючи Київською міською радою. Але тут придбати облігації можна було у фіксований час, з 10 до 15 години дня.
Оскільки мінімальна вартість такої облігації 50 карбованців, придбати їх було досить проблемно для звичайних робітників. Тому влада йшла на досить хитрі схеми і махінації. Щоб підписатись на облігацію, робітник отримував кредит в банку на суму вартості облігації, тим самим допомагав армії, але сам отримував борг. Який до речі погашався без робітника, просто частину кредиту автоматично вираховували з заробітної плати.
Ось так коштом Києва і його мешканців Російська Імперія годувала свою армію протягом 2-х років.
Але всі ми знаємо чим все це закінчилось.