Під час Другої світової війни Київ пережив чимало страшних подій. Німецька окупація міста, яка тривала 778 днів змінила життя міста і киян назавжди. Але вже 6 листопада 1943 року було звільнено місто від фашистських загарбників, завдяки Київській наступальній операції. Кияни, які жили немов заручники чекали цього моменту, щоб знову почати господарювати на своїй землі. Далі на kyivyes.
Жахливе слово «окупація»
Як тільки німці увійшли до Києва, одразу почалось встановлення нових порядків. В першу чергу було перейменовано вулиці, а місто перевели на берлінський час. До того ж був досить жорсткий контроль комендантського часом, найменше запізнення каралось розстрілом на місці. Окрім цього німці організували збір радіоприймачів у мирного населення, щоб радянська влада не мала впливу на мешканців міста.
24 вересня центр міста палав. Вперше в історії війни було використано технологію радіокерованих підривів. Щоб ворог відчув на своїй шкурі незручності існування в Києві, радянська влада не пошкодувала життів мирного населення. Спеціальні служби підірвали будинки один за одним, Київ залишався у вогні майже 2 тижні. Після цих подій, понад 50 тисяч містян залишились на вулиці, без даху над головою.
Кияни не встигли відійти від жахливої пожежі, як почались нові страшні події. Масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. 27 вересня почались перші постріли, в цей день було вбито багато душевнохворих, а з 29 вересня це місце перетворилось на повноцінний конвеєр смерті. В ці страшні дні загинуло понад 100 тисяч людей.
Очевидці тих подій згадували, що в той період звільнилось багато будинків та квартир, в яких жили євреї, але навіть не маючи даху над головою люди не йшли туди жити. Люди вважали блюзнірством, займати приміщення тих, хто був розстріляний.
У вересні 1941 року почав свою роботу Дарницькій концентраційний табір, в якому загинуло понад 68 тисяч людей, а через рік було відкрито Сирецький концтабір.
В цей страшний період, кияни жили в постійному страху, тому що покарання розстрілом були навіть за найменший проступок. Занадто відвертий погляд на німецького офіцера вже вважався приводом для покарання.
Киянка М. Ковтун згадувала, що восени 1941 року німці зігнали понад сотню військовополонених на невелике господарство біля стадіону «Спартак», щоб ті заготовили дрова. Їх охороняв високий офіцер. Киянка була ще дитиною, але наважилась звернутись до німця з проханням позбирати кору, він дозволив. Вона бачила що військовополонені голодні і дуже виснажені. Наступного дня вона поклала в спідницю кілька сухарів та пару варених картоплин і пішла збирати кору. Привітавшись з німцем, вона попрямувала до полонених. М.Ковтун згадує, що вони дуже здивувались, коли вона звернулась до них з питанням, хто у них головний. І запитали що їй треба. Вона пошепки сказала, що принесла їм трохи їжі і залишить пакунок за великою колодою, але попросила не бігти до неї гуртом, бо німець помітить.
Дніпро не належить ворогам
Переломний момент стався в 1943 році. Але німці не хотіли залишати Київ. В першу чергу вони розуміли, що треба сховати сліди своїх злочинів, тому із Сирецького концтабору направили полонених до Бабиного Яру, щоб спалити тіла загиблих. А потім у Гітлера визрів новий план, перетворити Дніпро на неприступний бар’єр. І ця ідея була досить вдалою, оскільки крутий правий берег ріки дозволяв проводити обстріли, а також тримати оборону. Але це створювало деякі незручності для звільнення міста. Одна з найбільших воєнних операцій мала назву «Битва за Дніпро». Це була одна з найкривавіших операцій. І поки українська армія готувалась до форсування Дніпра, кияни голодували. Ще один очевидець тих подій, М. Сабіров згадував, що німці оголосили центральні райони Києва забороненою зоною. Не звертаючи уваги на всі ризики він з друзями вирішив пробратись на цю територію. В одному з приміщень вони натрапили на мішки з сухарями. Сабіров навіть прихопив велику каністру олії, але донести її не вистачило сил. Він йшов попереду і опинившись біля туалету натрапив на німецького офіцера, друзі причаїлись. Але ситуацію врятував однокласник сестри Сабірова, Володя. Він співпрацював з німцями і патрулював з ними місто. Саме він попросив офіцера відпустити малого.
Боротьба у холодній воді
Щоб звільнити Київ, запеклі бої велись на двох плацдармах: Лютізькому та Букринському. Вважалось, що основні бої будуть розгортатись на Букринському плацдармі, але тут армія отримувала поразку за поразкою. Тоді було прийняте рішення перекинути всі сили та головний удар на Лютізький плацдарм. Під покровом ночі та в туманних світанках в умовах повної таємниці здійснювалось перекидання військ. І тільки після цього почалось основне звільнення Києва. Один з воєнних офіцерів згадував, що в той період він не вмів плавати. Але подумав, що йому плисти не доведеться, він сяде в танк заїде на понтон і переправиться. Але командир сказав, що на понтоні вони не попливуть, а будуть плисти за ним.
Сон на ходу
3 листопада 1943 року з Лютізького плацдарму було завдано масивний удар . А вже 4 листопада в Пущі-Водиці почались запеклі криваві бої.
Один з військових, О. Соловйов згадував, що розвантажились вони вночі, неподалік від Дарниці. Не може пригадати день вони були там чи два. А згодом підрозділ отримав наказ, просуватись вздовж залізниці в бік Києва. Так вони дійшли до Дніпра, міст був підірваний німцями, тому переходили річку через понтонний міст. Після переправи, по залізниці дійшли до вокзалу, який також було зруйновано. Далі підрозділ дійшов до Житомирського шосе де вже точились бої. На той період часу військові не відпочивали і не спали кілька діб. Соловйов згадує, що саме тоді зрозумів як це, спати на ходу. 5 листопада до Києва увірвались розвідувальні підрозділи під керівництвом Никифора Шолуденка. Через кілька годин командир загинув за місто в якому жив і працював. Взагалі багато киян в той час брали участь в тій операції. Б. Адамович, згадував, що з ним служив хлопець, на ім’я Кузьма. Під час бою, з одного будинку німці обстрілювали армію, не дозволяючи йти далі. Тоді Адамович крикнув Кузьмі, що треба з цим щось зробити. Кузьма розвернув пушку і зруйнував будинок, а потім виявилось, що це був його рідний дім.
Особливо важкими були бої в районі Святошина. В цих боях брав участь вищезгаданий Адамович. Саме в Святошинському районі він оселиться після війни. І саме тут невідомий хлопчина допоміг армії розгромити німців. Адамович розповідав, що була погана погода, з танку не було видно нічогісінько. Він відкрив люк, щоб подивитись, що взагалі на вулиці коїться, дивиться хлопчина стоїть і каже, ніби попереду німці. Але малий запропонував провести воєнних городами в обхід німців, так завдяки невідомому хлопчику військові опинились в тилу німецької барикади, яку одразу було зруйновано.
Радість без меж
6 листопада Київ було звільнено від німецьких окупантів. Залишаючи місто німці наказували мирним жителям їхати на роботу до Німеччини. Реакції були різні. Більшість виконувала наказ окупантів, але були і такі, які дуже добре пам’ятали про Бабин Яр. Боялись, що їх розстріляють містяни лишались дома. Саме вони першими зустріли червону армію. Зі своєю родиною заховалась і дівчинка Єлизавета Агєєва. Вони кілька днів під обстрілами сиділи в холоді і голоді. Ліза згадувала, що під ранок почули кроки та відбірний мат, тоді зрозумілі, що то свої і вибігли зустрічати.
Валентин Бубнов, ще один очевидець тих подій згадував, що не пам’ятає скільки вони йшли до міста. Згадує що всю дорогу були пожежі по обидва боки. Втомлені, вони дійшли до двору, де колись жили. Усюди було темно і лише в квартирі 14 на п’ятому поверсі мерехтів вогник свічки. Там жив доктор Ребров, який не послухався німців і залишився вдома. Не довго думаючи Бубнов з товаришами пішли на той вогник, господар тепло зустрів хлопців і поставив велетенський чайник. Так за чаєм вони просиділи до самого ранку.