Київ — місто з багатовіковою історією, що неодноразово переживало війни та зміни влади. Одна з найтемніших сторінок його минулого — період нацистської окупації під час Другої світової війни. Як виглядав Київ очима німецького солдата? Що він помічав на його вулицях, як описував побачене у листах додому чи щоденниках? За зовнішнім спокоєм ховалося повсякденне життя киян, сповнене страху, нестачі та боротьби за виживання. У цій статті ми поглянемо на окуповане місто через архіви, особисті записи та свідчення, щоб зрозуміти, яким був Київ у ті складні часи. Далі на kyivyes.
Ніч на 19 вересня 1941 року
Ніч на 19 вересня 1941 року стала переломною для Києва. Радянські війська залишали місто, а в повітрі ще стояли запахи диму й вибухів. Усе довкола завмерло в невизначеності: хто залишився, не знав, що чекає далі. Червона армія зазнала нищівної поразки — понад 600 тисяч солдатів загинули, зникли безвісти або потрапили в полон. Німці увійшли до Києва з відносно малими втратами й швидко взяли його під контроль.
Вранці 19 вересня перші підрозділи Вермахту з’явилися на київських вулицях. Тиша, що настала після боїв і відступу, була оманливою. За кілька днів вона перервалася вибухами, які спалахнули в центрі міста. Перший вибух стався 21 вересня на Хрещатику, а далі пішла ціла серія. Будівлі одна за одною вибухали й горіли, вогонь швидко охоплював квартали, поширюючись через дерев’яні перекриття та запаси товарів у магазинах. Ці вибухи стали результатом радянської тактики “випаленої землі”. Ще до відступу інженери замінували ключові будівлі міста, заклавши вибухівку уповільненої дії в підвалах магазинів, готелів та адміністративних споруд. Таймери було налаштовано так, щоб вибухи пролунали, коли німці вже закріпляться в Києві.
Перші детонації спровокували паніку як серед німецьких солдатів, так і серед мешканців. Центр міста буквально горів на очах, але причин вибухів ніхто не розумів. Горіли будинки, руйнувалися цілі квартали. Німці одразу звинуватили радянських диверсантів, назвавши це актом руйнування власного міста. Фотографи Вермахту робили численні знімки зруйнованого Хрещатика, поширюючи їх як пропаганду проти більшовиків. Попри це, вибухи й пожежі мали чітке пояснення: радянське командування заздалегідь спланувало ці дії, щоб залишити окупантам лише руїни.
Підриви завдали удару не лише по інфраструктурі міста, але й по його мешканцях. Люди, які не встигли евакуюватися, опинилися серед вибухів, пожеж і руйнувань. Багато хто загинув під завалами будівель, інші отримали тяжкі поранення. Німецькі війська відреагували на події жорсткими обшуками й арештами, шукаючи серед населення “диверсантів”.
Сьогодні більшість дослідників погоджуються, що підриви Хрещатика були результатом радянської стратегії. Однак ці дії не тільки підірвали німецькі плани щодо використання міської інфраструктури, але й завдали непоправної шкоди Києву та його жителям. Головна вулиця міста, яка до війни була символом життя й процвітання, лежала в руїнах, а її відновлення вимагало багатьох років.
Хаос і порядок — перші дні окупації Києва
За короткий час містом прокотилася хвиля паніки й грабежів. Люди кинулися до складів, магазинів і ринків, намагаючись забрати все, що могло стати в пригоді для виживання: продукти, одяг, ліки. Особливо напружена ситуація склалася біля Бессарабського ринку, де зібралися натовпи. Люди розбирали залишки товарів, вивертали ящики, не думаючи про наслідки. Забирали не лише їжу, а й побутові речі. У такій ситуації кожен діяв сам за себе, бо ніхто не знав, що чекає завтра.
Грабежі тривали недовго. Вже на третій день у місті з’явилися німецькі патрулі. Вермахт швидко встановив новий порядок, не залишаючи місця для хаосу. За мародерство карали негайно й жорстоко, аж до розстрілів на місці. На головних вулицях міста запанувала тиша, але вона була важкою, сповненою страху.
Разом із цим почали діяти перші накази окупаційної влади. За розпорядженням коменданта Києва генерала Ебергардта, жителі повинні були негайно здати зброю, включно з мисливськими рушницями та ножами. Окупанти також зажадали здати радіоприймачі, побоюючись можливого зв’язку з радянською владою. На розі Хрещатика й Прорізної, люди стояли в довгих чергах під наглядом німецьких солдатів, виконуючи накази.
Водночас на стінах зруйнованих будинків почали з’являтися пропагандистські плакати з портретами Гітлера. Їх розклеювали у найпомітніших місцях — над вітринами, що вже не працювали, й на обгорілих стінах. Один із плакатів був наклеєний навіть поверх старої театральної афіші на вулиці Карла Маркса, яка незабаром зникла у вогні вибухів. Новий порядок супроводжувався пропагандою, що намагалася створити видимість контролю та спокою.
Поступово хаос перших днів змінився новою реальністю. У місті не було світла, води й транспорту. Магазини стояли пустими й обвугленими після пожеж, а люди намагалися пристосуватися до умов окупації. Німецький порядок тримався на страху й насильстві, а зруйнований Хрещатик став символом початку важкого й невідомого періоду для Києва.
“Штрассе” замість Києва
Нацистська влада намагалася стерти сліди минулого й нав’язати місту нову ідентичність. Хрещатик, центральна артерія Києва, отримав назву Айхгорнштрассе на честь німецького генерала Ейхгорна, який командував військами під час Першої світової війни. Вулицю Кірова перейменували на Тодтштрассе, вшанувавши Фріца Тодта — німецького інженера та керівника будівельної організації. Лютеранська вулиця стала Лютерштрассе, а площа Спартака отримала назву на честь Георгія Шлейфера, німецького архітектора, який колись будував у Києві.
Перейменування мали не лише практичний, а й психологічний підтекст. Це був спосіб підкреслити присутність нової влади й створити відчуття, що місто належить окупантам. Замість знайомих назв кияни бачили таблички німецькою мовою, які перетворювали рідні вулиці на чужі. Нацисти хотіли, щоб їхній порядок сприймався як невідворотний і звичний.
Виживання у зупиненому місті
Поки вулиці отримували нові назви, саме життя в Києві завмерло. Світло зникло — електростанції були підірвані під час відступу радянських військ. Трамваї зупинилися, і знайомий ритм міського транспорту обірвався. Люди змушені були пересуватися пішки, подекуди долаючи значні відстані через зруйновані квартали й розбиті дороги.
Найгострішою проблемою стало водопостачання. Водогін не працював, тому воду доводилося діставати з підземних джерел і колодязів. Одне з таких джерел знаходилося на території Михайлівського Золотоверхого собору. Там збиралися черги з жінок і дітей, які приходили з відрами та каністрами. Поруч можна було побачити німецьких солдатів, які теж користувалися цим джерелом і навіть фотографувалися біля імпровізованих “водокачок”. Ці світлини згодом стали свідченнями буденного життя окупованого міста, в якому вода перетворилася на цінність, доступну не кожному.
Німецька адміністрація зайняла найкращі будівлі міста. У колишньому штабі Київського військового округу на вулиці Банковій розмістився Генералкомісаріат — центр влади окупантів, де приймалися ключові рішення. Місцеве самоврядування було передано Київській міській управі, яку сформували з лояльних до німців чиновників. Вона розташувалася у будівлі на бульварі Шевченка, де до війни була школа. Ці два органи символізували подвійний контроль над Києвом: офіційний нацистський режим і українська адміністрація, що виконувала підпорядковані функції.