Як киянам вдавалося культурно збагачуватися під час Другої світової війни

Під час Другої світової війни Київ переживав надзвичайно складні випробування: окупація, репресії, постійна загроза життю. Однак, навіть у ці темні часи, культура залишалася незгасним маяком для багатьох мешканців міста. Уміння зберігати та розвивати її стало не лише формою духовного виживання, а й способом збереження своєї ідентичності. Чому так важливо підтримувати культуру навіть під час війни? Які діячі ризикували життям, аби просувати українське мистецтво, освіту й традиції? Далі на kyivyes.

Чому важливо розвивати культуру, особливо під час війни

Війна завжди має на меті більше, ніж просто захоплення територій чи знищення інфраструктури. Ворог прагне викорінити те, що робить націю унікальною — її мову, традиції, історію та, звісно, культуру. Адже саме культура є тим фундаментом, на якому стоїть будь-яка ідентичність. Зруйнувати культуру — означає стерти націю з мапи світу, навіть якщо її географічні кордони залишаться недоторканими.

Мета ворога

Коли ворог окуповує території, він починає з культурної експансії: забороняє мову, знищує книги, замінює національні символи своїми. Це не просто репресії, це спроба зробити нас “невидимими” як народ. Саме тому розвивати та підтримувати культуру під час війни — це не розкіш і не другорядне завдання. Це наш обов’язок, наша зброя і наш опір.

Підтримка культури під час війни виконує кілька важливих функцій:

• Мистецтво, література, музика — це код нації. Вони формують і передають історичний досвід, цінності й унікальність. Коли під час війни створюються нові твори, організовуються концерти чи фестивалі, це сигнал: ми є, і нас не зламати;
• Культура здатна надихати, підіймати моральний дух і допомагати пережити найважчі часи. Відвідини вистави чи читання української книжки стають джерелом свіжого повітря в задушливих умовах війни. Це ті моменти, які нагадують людям, за що вони борються;
• У сучасному світі війна ведеться не лише на полях бою, але й в інформаційному просторі. Українська культура — це наш голос на міжнародній арені. Участь у фестивалях, преміях чи виставках нагадує світу, що ми не лише боремося, але й живемо, створюємо, надихаємо;
• Величезна кількість міжнародної підтримки — це результат активності українських митців, письменників, музикантів. Культура пробуджує емпатію, і саме завдяки їй люди по всьому світу надсилають донати, тиснуть на свої уряди та формують думку, що Україна варта захисту.

Наостанок важливо пам’ятати: зруйновані будівлі можна відновити, але зруйновану культуру — ні. Коли ми створюємо українські книги, фільми, музику чи навіть підтримуємо народні ремесла, ми зберігаємо своє місце у світовій історії. Війна пройде, але те, що ми зробимо для нашої культури сьогодні, залишиться з нами назавжди. І саме це стане доказом того, що нас не здолати.

Як і хто підтримував культуру під час Другої світової війни

Під час Другої світової війни Київ, захоплений ворогом, опинився у складних умовах: репресії, цензура, заборона української мови й культури стали частиною нової реальності. Однак, навіть у цьому темному періоді місто залишалося осередком культурного опору, хоча це й вимагало неабиякої сміливості та винахідливості.

Складно уявити, але в окупованому Києві, попри всі заборони, знаходилися люди, які несли культуру до сердець. Наприклад, у затінках приватних квартир і підвалів проводилися літературні вечори. Відвідувачі збиралися невеликими групами, читаючи поезію Тараса Шевченка, Івана Франка чи навіть твори сучасних українських поетів, які ризикували своїм життям, але не мовчали. Ці зустрічі були більше, ніж просто читанням віршів — це були тихі акти спротиву.

Також, попри тиск, у місті іноді проводили музичні вечори. Уявіть собі: напівзруйновані зали, де під свічками звучали твори Лисенка, Леонтовича чи інших українських композиторів. Це не були гучні події, але кожен акорд ставав символом незламності духу. Такі вечори часто організовували під виглядом німецьких заходів, але репертуар наповнювали українською класикою, яка промовляла до серця кожного слухача.

Особливе місце займала самвидавча діяльність. Хоча друкарні були під контролем, діячі культури знаходили способи розповсюджувати українське слово. Рукописні збірки, невеликі брошури з патріотичною поезією чи прозою переписувалися вручну або на старих друкарських машинках і передавалися від одного надійного друга до іншого. Це був ризикований процес, але кожне слово мало значення.

І навіть у школах, де діяла жорстка окупаційна програма, вчителі намагалися тихо передавати учням знання про українську історію та літературу. Уроки, які офіційно повинні були вивчати історію Третього Рейху, часто перетворювалися на розповіді про героїчне минуле Києва, козаків чи українських просвітників. Вчителі ризикували життям, але знали: без освіти немає майбутнього.

Важливо згадати й про роль київських художників. Багато з них працювали у підпіллі, створюючи картини, які нагадували про красу України. Іноді ці твори виставляли на невеликих приватних виставках, де глядачі могли знайти натхнення та віру в краще майбутнє.

Конкретні імена

Під час Другої світової війни, коли Київ перебував у тисках окупації, культурний фронт залишався полем запеклої боротьби. І на цьому фронті стояли мужні діячі — ті, хто унеможливлював загасання української ідентичності.

Олена Курило, відома лінгвістка й педагог, працювала над тим, щоб українська мова не тільки збереглася, але й продовжувала розвиватися. Попри складні умови, вона готувала освітні матеріали для навчання українських дітей. Курило вірила: національне виховання — це ключ до відродження нації, навіть у часи розрухи. Її підхід був простим, але надзвичайно важливим: мова — це не лише інструмент спілкування, а й спосіб мислення. Завдяки їй діти продовжували чути та вивчати рідну мову, навіть коли ворог прагнув її знищити.

Водночас Остап Вишня, справжній майстер сатири, дарував людям неоціненне — сміх. Його гумор був не просто розвагою, а ліками для виснажених душ. Вишня вмів сміятися навіть у темні часи, перетворюючи свої сатиричні твори на зброю, яка підіймала моральний дух українців. Його слова були сповнені іронії та життєвої мудрості, що змушували людей вірити: навіть найстрашніші часи колись минуть.

Юрій Шевельов, мовознавець і літературознавець, продовжував працювати над дослідженнями української мови й культури навіть у найскладніших умовах. Він збирав матеріали, писав праці, вивчав народну творчість. Його зусилля стали основою для збереження унікальних рис української культури. Кожна його стаття, кожне слово, написане ним, звучали як виклик окупаційній владі.

Але, мабуть, найбільше підтримували дух українства священники та просвітники, такі як Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Його праці про історію української культури та Церкви ставали орієнтирами для багатьох. Навіть у часи війни він не припиняв поширювати українське слово через релігійні видання, які ставали ковтком надії для вірян.

Знаковою фігурою залишався й Олександр Довженко. Через свої кінематографічні твори та літературу він передавав унікальні сторінки української історії. Його роботи надихали та зберігали те, що могло бути втрачено у вирі війни.