Тяглість українських революцій має тривалу історію — українці відстоювали свій вибір на Софійському майдані у 1917–1918 роках, під час Революції на граніті у 1990 році, Помаранчевої революції у 2004 та Революції гідності у 2013-2014 роках. На Майданах небайдужі відстоювали європейське майбутнє та цивілізаційний вибір розвиватися разом з демократичним світом. Далі на kyivyes.
Не вперше в історії України прагнення жити у вільній незалежній державі наштовхується на опір з боку Росії, яка впродовж століть методично намагалася знищити Україну, заперечуючи існування народу, історії, мови та традицій. Кожна з революцій робила цей намір очевиднішим, і не важливо — чи була цим ворогом Російська імперія, Радянський Союз чи сучасна Росія.
Нікому не секрет, що український фронтир століттями формував українську свідомість, вплинув на історію та культуру й урешті-решт позначився на формах спротиву.
У цій статті ми для вас зібрали спростування пʼяти історичних міфів про події Української революції 1917-1921 років.
Міф перший: “Жовтнева революція” – основоположна подія російської, радянської та світової історії
Згідно з історичними даними, цей міф можна легко спростувати. Як відомо, захопленню влади у жовтні-листопаді 1917 року більшовики не надавали особливого історичного значення.
Володимир Ленін називав його збройним переворотом, одним з епізодів майбутньої “світової революції”. Для сучасників воно було подібним до невдалого Корніловського заколоту вересня 1917 року. Таким чином ніякого “переростання” із “буржуазної” до “соціалістичної” фази загального революційного процесу вони не бачили.
Лише за десять років після цього події отримали назву “Велика Жовтнева соціалістична революція”.
Міф другий: Українська Народна Республіка виникла через відокремлення від радянської Росії
Відомо, що УНР була проголошена через два тижні після повалення більшовиками Тимчасового уряду в Петрограді.
У III Універсалі Української Центральної Ради йшлося, що УНР не відділяється від “Російської республіки”. Однак ця теза не стосувалася радянської Росії, якої на той момент ще не існувало.
Українська Центральна Рада ніколи не визнавала ленінську Раду народних комісарів як законний уряд для всіх територій колишньої Російської імперії.
Про ситуацію в Росії в III Універсалі зазначалося: “Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна”.
На момент проголошення УНР Рада народних комісарів була лише одним з урядів на території колишньої імперії, не мала пріоритету над іншими. Фактичний контроль РНК не поширювався на більшість територій УНР.
Аж до проголошення незалежності 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада вважала УНР частиною тільки тієї Росії, яку ще належало відновити за результатами Українських і Всеросійських Установчих зборів.
Таким чином міф точно можна спростувати, адже Українська Народна Республіка аж ніяк не виникла через відокремлення від радянської Росії.
Міф третій: близько 300 беззбройних юнаків – українських спартанців кинули проти більшовиків
Пʼятий міф можна було не вважати вигадкою, якби не забули нарахувати ще пару сотень осіб, а також прибрати слово беззбройні, адже з українського боку участь у бою брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). Наголосимо, на озброєнні вони мали гвинтівки, 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі.
Головною силою на полі бою були вихованці військових шкіл під командою досвідчених старшин.
Втрати загиблими становили до 41 особи, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон і були вбиті.
19 березня 1918 року виявлені тіла загиблих урочисто поховали на Аскольдовій могилі.
Участь у траурному мітингу взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. Один із промовців, викладач гімназії, порівняв героїзм студентів під Крутами із мужністю 300 спартанців під Фермопілами.
Міф четвертий: через Майдан почалася російсько-українська війна
За даними аналітиків, від розпаду СРСР Росія не хотіла миритися з фактом відновлення України як незалежної держави. Тож рішення про те, чи окуповувати українські території, було ухвалене російською владою задовго до подій Революції гідності.
Нікому не секрет, що РФ ще до 2014 року намагалася загарбати українські території – тут можна згадати й спроби захоплення острова Тузла в Керченській протоці у 2003 році, й підтримку проросійських сепаратистів у Криму в 1990 року. А операція з анексії Криму почалася 20 лютого 2014 року, тобто за декілька днів до втечі Януковича.
У 2013 році росія почала застосовувати активні економічні впливи, щоби завадити асоціації України з ЄС (торговельні війни). Після чергового візиту Януковича восени 2013 року до Москви, йому поставили чіткий ультиматум про те, що він мусить відмовитися від підписання угоди з ЄС. Уже 21 листопада 2013 року уряд Азарова оприлюднив розпорядження № 905-р про тимчасове зупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною і відновлення діалогу з російською федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Цей вчинок засвідчив повзучий наступ на українську демократію.
Ключова ціль РФ при Майдані була саме в посиленні впливу та контролі над Україною, запереченням її суб’єктності. Росія напала не тому, що дії нашої держави могли нести для неї загрозу, а через страх втратити контроль над Україною.
Міф пʼятий: на Майдан вийшли лише українські націоналісти, а протести підтримала меншість населення
Це ніщо інше, як міф або ж російське навіювання. Соціологічні опитування доводять, що й у 2013–2014 роках більшість населення підтримували події, які відбувались на Майдані.
Так, опитування, проведене у 2020 році, демонструє, що у 2013–2014 роках протести підтримували 48% українців. Ще 23% не підтримували владу, однак були проти будь-яких масових заворушень. Згодом більшість громадян України у всіх регіонах (66,8 %) інтерпретують події на Майдані як “справедливе повстання народу проти диктатури, яке отримало назву Революція гідності”. Такими є результати дослідження.
Якщо подивитися на географію походження Героїв Небесної Сотні, то бачимо, що там є представники з усіх регіонів України, зокрема і Криму. Наприклад, Сергій Кемський, Герой Небесної Сотні, був родом із Керчі, говорив російською. А ще Сергій Нігоян – громадянин України вірменського походження, білорус Михайло Жизневський. У 2013 році на Майдані зібралися протестувальники різних політичних поглядів, але їх об’єднали спільні мета, погляди та цінності гідності й свободи.
На Майдані серед різних політичних партій дійсно були й представники, які сповідували принципи українського націоналізму. Вони намагалися донести до учасників протестів свої погляди, і це цілком нормально, тому що все робилося в мирний спосіб.
Також часто російські пропагандисти розповідають про “наркоманів та маргіналів”, які начебто були основою протестного руху та розпалювали конфлікт. Одна з відомих тактик росіян – коли вичерпуються аргументи, вони переходять на особистості: принижують та висміюють своїх опонентів. Це має знищити репутацію опонента в очах аудиторії, позбавити раціональні аргументи будь-якого сенсу, адже ці аргументи озвучує “негідник”. З цього погляду пропагандистам усе одно, яке клеймо поставити на опоненті, – наркоман, нацист, сатаніст, клоун, русофоб тощо.
Згодом окупанти вигадали історію про масове поширення наркотиків серед українських військових у зоні АТО чи серед головних політиків. Але це все ніщо інше, як міфи та пропагандистська інформація з боку ворога.
