9 березня 2001 року спроба перешкодити президенту Леоніду Кучмі покласти квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку і масштабна протестна хода стали приводом для жорстких дій міліції та репресій проти націоналістів, які брали участь в антипрезидентській акції. У цій статті нагадаємо ключові події того дня. Далі на kyivyes.
Що передувало 9 березня?
Як відомо, 28 листопада 2000 року голова Соціалістичної партії Олександр Мороз оприлюднив у Верховній Раді аудіозаписи (“плівки майора Мельниченка”), зроблені в кабінеті президента України Леоніда Кучми. На їхній основі главу держави звинуватили в замовленні вбивства опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе 16 вересня. Так званий касетний скандал швидко перетворився на Кучмагейт – “скандал довкола Кучми” – й вилився у вуличні протести.
Початок протестів
Перша акція із закликом щодо відставки президента відбулася 15 грудня. Протестне наметове містечко простояло 12 днів. За три дні до Нового року Майдан Незалежності, на якому воно розмістилося, комунальники загородили буцімто для реконструкції.
14 січня 2001 року розпочався другий етап акції “Україна без Кучми”. Намети розтяглися по Хрещатику від Майдану Незалежності до Бессарабської площі. Що кілька тижнів відбувалися мітинги з вимогою відставки Леоніда Кучми й усіх керівників силових структур.
1 березня того ж року наметове містечко знесла міліція.
Вже за тиждень у 2001 році опозиція оголосила, що в день народження Тараса Шевченка не дозволить Кучмі покласти квіти до пам’ятника. За допомогою лав міліції 9 березня президент таки здійснив вшанування памʼяті, проте після того стотисячна демонстрація переросла в сутички з правоохоронцями. Наймасовіша бійка сталася біля будинку Адміністрації президента, коли мітингарі поверталися з-під стін Міністерства внутрішніх справ. Там вимагали відкрити кримінальну справу “проти президента-вбивці”.
Після обіду в Будинку вчителя відкрився установчий з’їзд руху “За правду!”, який виник на хвилі народного невдоволення керуючою верхівкою. Делегатами з’їзду були переважно студенти.
У цей час спецпризначенці захопили штаб Української національної асамблеї – Української народної самооборони. Її члени забезпечували охорону антикучмівського табору та його заходів. Потому до самої ночі міліція на вокзалах і станціях метро затримувала молодих людей, які могли бути симпатиками противладних рухів.
Перші затримання мітингувальників
Розпізнавали осіб, які виступали проти влади дуже суб’єктивно. Хапали не лише того, хто мав акційну символіку. Затримали багатьох непричетних до подій, оскільки приводом до затримання були поміж іншим значки з національною символікою на одязі або сумці, а також українська мова спілкування, яку на початку століття в Києві можна було почути істотно менше, ніж тепер.
У столичних слідчих ізоляторах 9 березня 2001 року побували понад 300 осіб. Більшість із них відпустили наступного ж дня завдяки втручанню депутатів від опозиційних партій. Дехто відбув кількаденний термін ув’язнення “за нецензурну лайку в громадських місцях”.
Однак 19 учасників мітингу за “організацію масових заворушень” відбули від 2 до 5,5 року ув’язнення. На різних етапах слідства підозрювані заявляли про тиск і тортури.
Серед публічних нині людей за ґратами через вуличну політику 2001 року побував тодішній головний унсовець Андрій Шкіль. Як відомо, у 2002 році він із камери потрапив одразу до Верховної Ради, позаяк його обрали народним депутатом за списками ВО “Батьківщина”.
Ще один увʼязненим був Ігор Мазур із початком війни командував розвідувальною ротою УНСО. Він – офіцер Збройних сил України.
Наступний “в’язень кучмізму” – Микола Карпюк, у березні 2014 року захоплений російськими прикордонниками при в’їзді до РФ. Його звинувачують у злочинах проти федеральних військ під час першої чеченської війни.
Правозахисник Микола Ляхович, позбавлений волі за підготовку акцій проти Кучми, у 2015 році очолив новостворений відділ національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України.
Як склалися долі деяких учасників тих подій?
Леонід Кучма. На посаді президента перебував до 2005 року. Після цього активної участі у публічній політиці не брав. У 2015—2018 та 2019—2020 роках був главою делегації України у Тристоронній контактній групі щодо врегулювання ситуації на Донбасі. На момент російського вторгнення в Україну Кучма перебував у себе вдома в Києві й нікуди не виїжджав.
Андрій Шкіль. Голодував у СІЗО під час арешту у “справі 9 березня”. Народний депутат трьох скликань. З 2013 року мешкає у Франції, стверджуючи, що кримінальне провадження проти нього за події 2001 року не закрито, а лише призупинено, і він може сісти за ґрати у разі повернення.
Володимир Чемерис. Більше не брав активної участі у політичних проєктах. Не підтримав Помаранчеву революцію, натомість засудив режим Януковича за жорстокість до мітингувальників під час Євромайдану. З 2018 року — завсідник політичних шоу на проросійських телеканалах.
Олександр Савченко. Вершина його кар’єри у МВС — посада заступника міністра у 2007—2010 роках. Після звільнення з органів працював у НАК Нафтогаз України. У 2017 році — заступник голови Київської ОДА, у 2018—2019 роках — голова Волинської ОДА.
Спогади про акцію
Ігор Гузь у “Живому журналі” розповідав, що ввечері 9 березня 2001 року група студентів з Луцька, повертались на залізничний вокзал з надією на майбутні перемоги й швидкий кінець “режиму”. Всі в тогочасній опозиційній символіці, з прапорами та мегафонами в руках. Тут на студентів і чекали. Спочатку працівники беркуту, не відповідаючи на жодні звертання та зауваження, заштовхали студентів у автомобілі та “підвезли” до центрального входу вокзалу, де вже було декілька сотень студентів. Тоді один з міліціонерів у званні підполковника розсік Ігорю Гузю губу та викрикував лайливі слова. Далі захоплююча подорож в автозаку, в якому помістилось з тридцять п’ять осіб.
Як виявилось, студентів привезли до Подільського райвідділу міліції. І почалося. Ніч з 9 на 10 березня Ігорю запам’ятався на все життя. За цей короткий проміжок часу Ігор пройшов близько 10 допитів. СБУ, МВС, прокуратура, ще якась кримінальна міліція та інші подібні структури. Зйомка на відеокамеру, відбитки пальців, спільний з оперативниками пошук обличчя на оперативних зйомках ранкового штурму, численні погрози “сісти на років п’ять” за спробу повалення чинного державного ладу. І так до самого ранку.
Юрій Луценко у фільмі “Обличчя протесту” ділився, що ніхто не збирався Кучму фізично затримувати. Активісти хотіли, аби він відчув, що країна незадоволена його правлінням. Щоб він не з екрана телебачення й оперативних зводок, а особисто, на власній шкірі відчув ступінь накалу в країні.
Найважче було зупинити тих, хто дуже сильно розізлився на владу, особливо людей похилого віку. Бабушки вишкрібали руками каменюку, щоб запустити її в міліцію.
Луценко додає, що його та друзів змусили переступити межу і відповісти на провокацію силою. І це було погано. Він тоді відчув: на цьому буде злам революційного руху. Так воно, на жаль, і сталося.
А от Андрій Шкіль, на сайті “Радіо Свобода” розповідав, що Україна без Кучми програла, хоч мала більші підстави для райдужних надій: адже “касетний скандал” потяг за собою звільнення голів СБУ та МВС. Хай там як, а ситуація на вулиці не могла його не зачіпати, й був момент, коли Кучма дійсно зібрався у відставку і навіть підготував текст відповідної заяви, але цього не сталось у 2001 році.
