У вересні 41-го року, а саме з 24 числа, в Києві, на Хрещатику пролунали перші гучні вибухи. Будинки немов пір’їнки злітали у повітря і розсипались горою цегли, тіл загиблих та всім що було в будинках і квартирах. Цей жах тривав протягом чотирьох діб. Кияни жили немов на пороховій бочці, адже не знали який будинок буде підірвано наступним. Червоноармійці лишили Київ 18 вересня, хоча післявоєнна пропаганда буде казати, що це трапилось лише 21 числа. До цих подій, майже все літо 41 року радянська пропаганда відкрито брехала в очі, що Київ не віддадуть окупантам, адже це стратегічно важливе місто, один з центрів управлінь. Але Київ було віддано…Далі на kyivyes.
Передумови вибухів
Коли червоні вийшли з Києва, ще деякий час влада приховувала це від людей, оскільки сподівались контратакувати та відбити місто. До того ж бої в районі Дарниці тривали ще кілька днів. Лише 22 вересня, газета «Правда» напише повідомлення, що радянські війська 21 вересня вели запеклі бої з німцями, але були вимушені залишити Київ. З того моменту 21 вересня ще дуже довго подавали, як фактичну дату здачі Києва, описували в книжках з історії, згадували під час виступів. Але насправді, 21 вересня, Київ і його мешканці повністю жили в нових реаліях, за новим часом та з новими господарями. Червоноармійці під час відступу, ще не здогадувались, що вони потрапили у найбільше оточення за всю історію війни, що доведеться прориватись невеликими групами, хто як зможе. Що більша частина побратимів опиниться в німецьких концтаборах за колючим дротом і помруть від холоду, голоду та хвороби.
Як тільки радянська армія вийшла за межі міста, в Києві розпочався справжній хаос. Розграбовували магазини, склади та навіть порожні квартири. В трамваях, які зупинились через відсутність електроенергії були розбиті вікна, відсутні лампочки та навіть зняті сидіння. Таке враження, наче прийшов апокаліпсис. Тротуари всипані розбитим склом, папером, дитячими іграшками та речами.
Нові накази
Німці увійшли в Київ вранці 19 вересня, як переможці і нові господарі. Багато киян вийшло подивитись на цю ходу. Хтось зустрічав німців з хлібом і сіллю та навіть квітами, як, наприклад на Куренівці та Бессарабці. Хтось навпаки кинувся тягати їжаки, щоб зупинити загарбників. Але більшість мешканців міста стримано дивились і намагались зрозуміти що буде далі. Близько 12 години дня на дзвіниці Києво-Печерської Лаври замайорів червоний прапор зі свастикою. Вранці, 21 вересня нова влада почала наводити порядки, видавши відповідні укази трьома мовами: німецькою, українською та російською. Перший наказ вимагав повернути все розграбоване, другий віддати надлишки продовольства і третій, здати зброю та радіоприймачі. Основною мотивацією для містян була умова – невиконання наказу – розстріл.
Того ж дня на стінах будівель з’явились шпальти газети «Українське слово», що видавалась в Житомирі під керівництвом ОУН. Заголовки першої сторінки голосно вітали Київ і Україну, що нарешті більшовики залишили місто. Також були і заклики дякувати німцям, що звільнили Київ – українську перлину і нарешті повернули додому, до України.
Нові правила життя
23 вересня вийшов ще один наказ, в якому йшлося, що всі містяни мають з’явитися до своїх місць роботи, та зареєструватися. Керівники ж мали прийти до комендатури, щоб внести до реєстру свої підприємства. Того ж дня було засновано і Київську міську управу. На зборах ініціативної групи обрали голову правління, їм став Олександр Оглобін.
На цей період, ніхто з мешканців міста навіть і не здогадувався, де лінія фронту. З повідомлень єдиної в місті газети «Українське слово» можна було зрозуміти, що Київ в глибокому німецькому тилу. А чи можна цьому вірити, не розумів ніхто. Ті хто постійно доводив всім, що відступ радянської армії, це продуманий хід і вони повернуться, щоб врятувати людей, чомусь почали просто мовчати. Інформативний вакуум призводив до того, що містом починали ширитись чутки. Згодом з’явились листівки із закликом вступати до ОУН. А коли біля німецького прапора з’явився жовто-блакитний більшість киян почали вірити, що зовсім скоро німці проголосять незалежну Україну. Багато хто сподівався, що радянська влада не повернеться і почнеться нове життя. Воно почалося, але не так, як бажалось… 24 вересня місто сколихнулось від серії потужних вибухів.
Нова реальність
Перший вибух пролунав у магазині «Дитячий світ», що знаходився на розі Хрещатика і Прорізної. Від вибуху повилітали вікна навіть в будинках на сусідніх вулицях. Другий вибух остаточно зруйнував цю красиву будівлю, перетворивши її на гору цегли. В згадуваннях очевидців, 24 вересня перетворилось на суцільне пекло. Вибухи лунали звідусюди, у повітря злетіла будівля цирку, поруч вже палав готель Континенталь, де розмістились німці. Кияни зрозуміли жахливу річ – місто заміноване і злетіти у повітря можуть всі. Німецька влада зрозуміла, що в Києві діють радянські диверсанти, тому хапали всіх, хто був біля місця вибуху, але через нові і потужніші вибухи оточення розбіглося. Серія вибухів тривала аж до 28 вересня. А потім раптом все вщухло, не без допомоги німецьких саперів, які почали потроху розміновувати місто. В Києві було відкрито 4 пункти приймання повідомлень про міни за винагороду. Городяни почали активно приходити і розповідати про те, що бачили як ще влітку НКВД грузило якісь ящики в підвали будинків, аргументуючи це тим, що в коробках архіви. Таких звернень були тисячі. Через велику кількість вибухів центр був охоплений пожежами, можливостей для оперативного гасіння не було. Тож Хрещатик перетворився на гори попелу.
Наказ із Москви
Вже після війни, радянська влада досить довгий час пропагувала думку, що Хрещатик знищили німці. Згодом з’явилась нова версія, що це справа рук угрупування диверсантів під керівництвом Івана Кудрі, але в жодному випадку радянська влада не маю відношення до цих трагічних подій.
За архівними документами мінуванням Хрещатика почали займатись ще в серпні кілька взводів спеціального мінування, а також мінери з НКВД. Вони почали закладати радіокеровані міни Ф10, до яких сигнал про вибух міг подаватись на відстані до 600 кілометрів. А на горища замінованих будинків спеціально підкладали коктейлі «Молотова», щоб полум’я розгорялося швидше і важче було гасити. В перші дні окупації столиці, основна задача диверсантів була відстежувати та повідомляти штаб про те, в яких саме будинках будуть німці. Звісно інше питання, що німці не маючи можливості гасити пожежі, розв’язували це питання ізолювавши полум’я підривами будинків, що знаходились поруч. Центр Києва нищились двома арміями, хоча як доводять історичні факти вини радянської влади тут значно більше. Але все ж таки залишається відкритим питання, хто дав такий страшний наказ знищувати німців разом із мирним населенням?
На той момент в Києві діяло 2 диверсійні групи. Київська під керівництвом Івана Кудрі і московська від імені Віктора Карташова. Перша була сформована для зв’язку з НКВД України, друга ж належала до НКВД СРСР. На початку німецької окупації вони не знали про існування один одного. Але зважаючи, що під час вибухів загинув хмарочос Гінзбурга, в якому знаходилась конспіративна квартира угрупування Кудрі і саме тут він зберігав зброю, документи, шифри, явки і паролі, робимо висновок, що це не український наказ. Фатальний наказ про знищення багатьох життів мирних жителів надійшов з Москви, а сигнал для вибуху подавався з Харкова. Цей страшний наказ став початком справжнісінького пекла для киян, попереду їх чекав Бабин Яр.