У 1917 році в Петрограді більшовики влаштували жовтневе повстання, або ж «Велику Жовтневу Революцію» і мали великий успіх. Їхні київські колеги вирішили не втрачати часу і спробували зробити це в Києві, але ці спроби з тріском провалились. Більшовицький переворот в Павлограді став несподіваною подією для Української Центральної Ради. Рада офіційно засудила такі дії, вважаючи, що це максимально не демократично та одразу пообіцявши, що зроблять все можливе, щоб не допустити такого перебігу подій в Києві. Далі на kyivyes.
Поява Російської республіки замість російської імперії
Переворот в російській столиці викликав сплески збройної боротьби в Києві. Кілька днів велась запекла боротьба між прихильниками радянської влади та урядовими військами. На жаль, урядові війська мали відступити. Українські частини скористались цією можливістю і зайняли усі важливі будівлі міста, взявши їх під свій повний контроль.
Влада у Києві перейшла повністю до Центральної Ради та її секретаріату. Головнокомандувачем київського військового округу назначили представника українського національного руху, підполковника Павленка.
Київські більшовики без заперечень ставились до дій Центральної Ради. Оскільки ці 2 організації вважали, що мають загальну мету, повалення режиму російської імперії. Але з часом стало зрозуміло, що тимчасовий уряд не зовсім добре справляється зі своїми обов’язками. А також на порядку денному було нове питання про встановлення радянської влади в Україні.
17 листопада робітничі і солдатські депутати, а також голови профспілок скликали збори на яких було вирішено передати керування та владу в Росії більшовицькому уряду, а також передати керування на місцях Центральним Радам. До того ж на цій зустрічі порушили питання і про перевибори та зміну учасників Центральних Рад, особливо в Україні. В той же день відбулось засідання секретаріату на якому Володимир Винниченко, як голова повідомив, що більшовицька влада хоче максимально дискредитувати Центральну Раду та захопити владу в місті.
Після доповіді Винниченка, уряд вирішив будь-якими силами вжити всіх можливих заходів, для боротьби з більшовицьким прагненням здобути владу.
20 листопада 1917 року Центральна Рада Третім Універсалом проголосила створення УНР – Української Народної Республіки.
В цей же проміжок часу до Києва повертається Євгенія Бош, яка очолила кампанію проти Центральної Ради.
Мета Євгенії Бош
Навіть після ліквідації тимчасового уряду в Києві військово – революційний комітет продовжував свою роботу. Очолював його молодий, 29-ти річний більшовик Леонід П’ятков. Коли він повернувся до Києва після Лютневої революції він разом з І.Пуке почав підготовку військ проти Центральної Ради. До того ж в Києві залишалось чимало російських військових частин, а завдяки агітації Леоніда більшість військових підтримували більшовицьку владу.
Але до Києва водночас повернулись і українізовані війська, які підтримували Центральну Раду. Загальне співвідношення військ було наступним: українізовані війська мали 17 000 вояків, в той час, як більшовицькі війська мали лише 6100 вояків. Таким чином значна перевага була на боці Центральної Ради. Хоч і не всі вояки хотіли виступати проти більшовиків. Але більшовицькі війська активного говорили про свій войовничий настрій. І навіть підтримували радянську владу. Але чесно кажучи, більшовики могли розраховувати всього на 5 000 людей які б пішли проти Центральної Ради.
Січові стрільці та національне над класовим
І все ж таки деякі українські частини бажали лишитись в нейтралітети і не вступати у в сутички з повстанцями. Деякі полки навіть подумали перейти на бік повстанців, наприклад такі настрої було видно в полках імені Тараса Шевченка, або ж в гайдамацькому полку Сагайдачного.
Уряд УНР мав і запасний план, при нестачі достатньої кількості військ до Києва можна було оперативно викликати українізовані війська Правобережної України. Але й керівники повстанців могли викликати гвардійців у кількості понад 20 тисяч, що розташовувались на Поділлі. Оскільки гвардійський корпус відкрито підтримував більшовиків. Щоб досягти успіху в цій операції більш важливу роль відігравали настрій та бажання перемоги ніж чисельність військ.
Організатори цього повстання планували використовувати і перевагу розміщення своїх військ, які знаходились на Печерську, а на лівому березі було зосереджено важку далекобійну артилерію. При правильному плануванні наступу повстанці могли захопити важливі стратегічні об’єкти на правому березі Києва. Керівники повстанців були впевнені, що зможуть перетягнути на свій бік значну кількість українських військ. Але навіть керівництво не могло нормально організуватись і зібратись на загальні збори протягом 2-х тижнів. Звісно і організувати та спланувати наступ таким керівникам було важко.
Як усе закінчилось не розпочавшись
Організатори повстання планували домовитись з гвардійським корпусом про те, щоб ті зайняли південно-західні підступи Києва, тим самим забезпечили допомогу основним військам повстанців в центральній частині Києва. Але це не було реалізовано, оскільки перекидати війська до Києва без наявної на те важливої причини не є можливим.
Постійні зволікання і перенесення так званої операції, до того ж дуже довгі перемовини вплинули і на те, що довго утримувати план наступу та перевороту в таємниці також не вийшло. 12 грудня начальник дивізії Ю. Капкан вже мав усі важливі дані про наміри військово-революційного комітету. В штабі української армії новину про повстання зустріли спокійно без бурхливих емоцій, оскільки всі розуміли, що чисельна перевага військ все ж таки на боці Центральної Ради. Повідомивши голову секретаріату Володимира Петлюру, було прийняте рішення про випередження повстання, а саме про розбиття військ, які активно підтримували більшовиків. Вночі, частини дивізії під керівництвом Капкана, оточили всі військові частини в яких базувались сили противника і до 4 ранку наступного дня всі плани більшовиків було зруйновано. Один рядовий 3-го авіапарку згадував ту страшну для нього ніч. В їхніх казармах були встановлені вартові які відносились до «щирих українців», які точно знали всі ходи в казармах. Коли полки Хмельницького прийшли до казарм, то їх без заперечень пропустили всередину. Спочатку військові почали грабувати сплячих солдатів. Розбудивши всіх, не дали дочекатись ранку, а скомандували покинути казарми. Звідти їх повели на вокзал де вже були заготовлені вагони на відправлення. Деякі вояки які ще мали зброю і знаходились в інших казармах дали залп по богданівцях, але це нічого не дало. Богданівців був цілий полк.
Російські вояки, роззброєні, в тому, в чому спали були доставлені на вокзал, де їх завантажили у поїзди та відправили до Росії. Солдати протестували, але вступати в бій голіруч з озброєними богданівцями не наважились.
Коли ж українські війська почали займати Печерськ, організатори повстання знаходились в Маріїнському палаці, де чекали умовного знаку – пострілу з гармати на лівому березі Дніпра. У своїх спогадах писали, що чекали до 5-ї ранку, але нічого не відбувалось. Поступово стало зрозуміло, що нічого вже й не буде. Вранці 13 грудня керівництво ВРК впевнилось в тому, що повстання не буде, центральні райони міста взяті під контроль українськими військами, а інші підрозділи повстанців просто роззброєні.
Київські більшовики побоюючись арештів, намагались якомога швидше втекти зі столиці. П’яткова було заарештовано.
Більшовики висловлювали обурення поведінкою Центральної Ради й щиро удавали, що не розуміють чому їх було заарештовано. Володимир Винниченко з трибуни на засіданні говорив про більшовицьке повстання, та навіть пояснив, чим було спричинені дії стосовно роззброєння.
Згодом більшовицькі керівники, зрозумівши що нових арештів не буде почали готувати відплату. Агітувати робітників підприємств, що треба давати відсіч депутатам, які не сприймають робітничий клас. Це спричинило масові мітинги та протести на київських підприємствах. А вже в січні 1918 року розпочалося велике повстання на заводі «Арсенал».