Приділяти увагу життю звичайних людей під час окупації, та взагалі під час війни в тих чи інших містах почали відносно нещодавно. Науковці та історики починають розкривати таємниці та факти існування в ті часи. Зараз вже написано багато праць про долю жінок у Другій світовій, про робітників, яких насильно вивозили, та про жахи концентраційних таборів, які існували на території України. Ні для кого не секрет, що німці встановлювали свої порядки, коли увійшли до Києва. До того ж вони виселяли киян, які жили на березі Дніпра і робили цю місцевість закритою зоною. А виселених направляли на вокзал, щоб вивезти на роботи до Німеччини. Коли радянські війська увійшли до столиці, місто було майже порожнім. Політруки в першу чергу мали за мету зібрати якомога більше інформації про те, як німці зруйнували місто, катували його жителів тощо. І всі ми добре розуміємо, для чого це було потрібно. Далі на kyivyes.
Однакова поведінка киян при нацистах та при радянській окупації
В період, коли Червона армія таки визволила Київ з-під німецької окупації, кияни майже одразу вийшли на роботу. Звісно така поведінка стала причиною негайного відправлення телеграм до Москви про те, як кияни сумували за радянською владою. І повиходили на заводи навіть не зважаючи на те, що вони не працюють. Але насправді, коли німці прийшли до Києва, люди також почали виходити на роботу та ставати на облік, оскільки це була можливість просто вижити в окупованому місті. Таку поведінку можна було прослідкувати і під час української революції і під час громадянської війни. Коли будь-яка влада залишала місто намагаючись вивезти гроші та заводське обладнання, містяни не дозволяли цього зробити, оскільки це була єдина гарантія їхнього виживання з приходом наступної влади. Тобто основним правилом часів окупації Києва німцями, а згодом і радянською владою було працювати за будь-яку ціну.
Поляки, євреї та росіяни
Сталінський терор в 30-х роках, а потім німецька окупація дуже сильно вплинули на формування соціальної поведінки в Києві. Сталінський терор зробив столицю менш польською, а німецька окупація знищила значну кількість євреїв в урочищі Бабин Яр. Хрущов в своїх спогадах згадував одну ситуацію. Коли він приїхав до Києва в 1943 році, його побачив молодий єврей, який кинувся до Хрущова з обіймами. Хрущов дуже яскраво та емоційно описує цю ситуацію в своїх мемуарах, але не промовив жодного слова у своєму листі до Вождя, який було опубліковано в газеті «Правда» наступного ж дня. Київ сильно змінився, але радянська влада не хотіла афішувати, про які саме зміни йдеться. Люди, які були активними діячами політики були евакуйовані разом з радянською владою в 1941 році. Ті ж діячі, які вели антирадянську політику, виїхали з Києва разом з німцями у 1943 році.
Важливо врахувати, що місто дуже сильно змінилось і через руйнування. Найбільше було знищено Хрещатик, оскільки цикл вибухів почався саме тут, а пожежі понищили будівлі, що були поруч з підірваними будинками. З моменту виходу німців з Києва, радянська влада почала подавати всі руйнації, як злочин нацистів проти киян. Хоча насправді, з архівних документів стало відомо, що всі вибухи були заплановані радянською владою, і вибухівку закладали навіть в ті будинки, де жило мирне населення. Тому цей злочин був направлений не проти нацистів, а проти мирного цивільного народу. Хоча про це прорадянські політики вирішили промовчати і знайти винуватих серед окупантів. Що цікаво, що в своїх мемуарах Микита Хрущов писав, що ніколи не чув про ці накази, але напевно це був прямий наказ НКВД, до якого він не має відношення.
Ще один спосіб виживання – демонстрація лояльності
Звісно бачити німців визволителями кияни не мали ні бажання, ні можливості. Але був один момент, який чітко відклався в голові місцевих жителів. З приходом німців у Київ, через кілька днів по всьому місту з’явились величезні плакати з зображенням фюрера і написом «Гітлер – визволитель». Напис до речі було зроблено українською мовою. Плакат був настільки відомий, що після визволення Києва з-під окупації плакатів такого ж формату тільки зі Сталіним ніде не було. Це була б надто очевидна паралель.
Деякі німецькі історики, які під час війни працювали в розвідці, в своїх доповідях писали, що кияни настільки ненавиділи сталінський режим і так полюбили Гітлера, що шукали можливість отримати його плакат, щоб повісити вдома. Ця інформація дає чудову можливість зрозуміти, як місцеві жителі були натреновані радянською владою. Оскільки портрети Леніна, а потім і Сталіна вішали вдома не від великої любові, а як демонстрацію лояльності до наявної в місті влади. Саме через це більшість киян хотіли отримати портрет Адольфа Гітлера, тому що розуміли, що це ще одна можливість жити більш менш спокійно. Звісно не можна не зважати і на той факт, що радянська влада активно будувала і створювала прорадянську людину, яка вірить у сталінізм і гине за свого вождя на війні. Але насправді, реакція більшості населення говорила про те, що така поведінка викликана страхом радянського терору, який був у 30-х роках. Саме в той час радянська влада знищувала людей, а в більшості випадків саме українську націю, не маючи для цього об’єктивних доказів провини.
Звісно під час війни та під час німецької окупації отримувати інформацію кияни могли виключно з преси. Своєю чергою те, про що писали київські видання надходило виключно від радянського інформбюро. Навіть не дивлячись на те, що в газеті «Правда» взагалі не було правди, а в «Известиях» не було важливих новин, кияни почали активно їх читати, тому що преса давала чіткі вказівки як має себе поводити радянська людина. Що цікаво що у 1943 – 1944 роках газети давали дійсно повний орієнтир поведінки. Так в Києві почались масові арешти, оскільки виросла спекуляція газетами.
Після звільнення Києва від нацистів, перше, що зробили радянська влада, мобілізувала людей для відбудови мосту через Дніпро. Найбільша іронія в тому, що так само робили німці, коли прийшли в Київ. Влада для цих робіт мобілізувала жінок і підлітків, велика кількість яких загинула там під час німецьких бомбардувань.
Після звільнення міста, радянська влада не давала людям нічого ні опалення, ні продуктів, адже в країні й досі була війна, але люди продовжували йти на такі роботи, тому ще це демонструвало їх лояльність до влади, тим самим зберігало їм життя і хоч якісь шанси на нормальне існування.
Вороги народу
Ще одним важливим аспектом формування сприйняття радянської влади серед людей було так зване постійне існування ворога народу. У повоєнний період влада обережно, але регулярно говорила про так званих ворогів, які були усюди. Особливе місце в цій пропаганді займали так звані українсько-німецькі націоналісти. Про це обережно говорили в пресі. В екранізаціях фільмів тощо. Про це говорили дуже обережно лише з однієї причини, щоб в людей не складалось враження, що саме українсько – німецькі націоналісти є потужною силою. Після похорону славнозвісного Ватутіна, люди очікували що радянська влада знову почне говорити про ворогів народу, але в Києві цю тему почали обходити. Тоді стало зрозуміло, що сталінізм еволюціонує, оскільки почалось мислення вже в етнічних категоріях.
Раптом в Києві перестали взагалі згадувати про існування польської та німецької культури. Що цікаво, що особистий перекладач Сталіна ходив до німецької школи в Києві, і так вправно володів мовою нацистів, що Гітлер не міг повірити в те, що перекладач не німець.
Не хотіла радянська влада згадувати і про масове знищення євреїв, хоч Бабин Яр і залишався символом страшного злочину. Але влада не уточнювала, хто саме там загинув. Всі ці ситуації значили одне, що визначати ворогів народу будуть у новий спосіб, який вже містив в собі і Західну Україну. Саме про це говорив Хрущов на 20 з’їзді. Мова йшла про те, що Сталін хотів виселити всіх українців, але їх дуже багато і немає куди всіх подіти. Можливо мова йшла саме про Західну Україну, але напевно сказати важко.