Війна — страшне слово, під яким “соусом” його не подай. Під час Другої світової постраждало безліч людей і багато зникло безвісти. Але всупереч всім страхам, які вирували під час окупацій, жінки знаходили у собі сили залишатись при здоровому глузді та допомагати не лише собі. Вони мужньо тримали оборону міста на різних фронтах, на які, зазвичай, ніхто не звертає уваги. Далі на kyivyes.
Жінки-військові
Не секрет, що жінки можуть протистояти ворогу на рівні з чоловіками, іноді навіть і краще. Кожна, хто знайшов у собі сили стати на оборону своєї країни, взяли до рук зброю й пішли у бій. На жаль, у часи Радянського Союзу про їх подвиги мало говорили, оскільки вважалось, що війна має чоловіче обличчя і тому вона не для жінок. Але через багато років світ дізнався, що киянки та мешканки всієї Київщини віддавали своє життя на полі бою, боронили свої сім’ї та коханих людей. Наприклад, Людмила Павличенко, яка за час Другої світової війни працювала снайперкою. На її рахунку понад 309 влучень по цілі. Ця жінка не поступалась місцем чоловікам, а йшла з жорстоким та непохитним настроєм на ворога. Людмила брала участь в обороні Одеси та Севастополя, однак в одному з виходів отримала поранення і не могла продовжувати працювати над знищенням ворога самотужки. Натомість жінка тренувала інших снайперів, які робили свою справу й звільняли метр за метром свої землі.
Тому всі історії, де жінку показують як ту, яка чекає та переживає за чоловіків, що пішли на ворога, це не більше як казки. Кожен повинен знати на що йшли дівчата під час окупацій свого рідного міста.
У тилу ворога
19 вересня 1941 року стало одним з найбільш разючих подій — вхід німецького війська до Києва. Кожен мешканець міста сподівався, що окупація не триватиме довго і перемога буде за українським військом. Однак кожного дня мрії трощились, як картковий будинок, оскільки окупація столиці тривала цілих 778 днів. З приходом німецьких загарбників столиця перетворилась на поле бою, однак цей бій тримали мирні жителі, які не встигли або не захотіли покидати своє рідне місто. Саме у період 1941-1943 років у столиці вирували безлад, мародерство та смерть сотень киян. На цей час, також, припала всім відома трагедія у Бабиному Яру. Однією з тих, хто завершив своє життя на колінах дивлячись у дуло автомату була Олена Теліга, яка перетнула кордон та повернулась до своєї Батьківщини, коли сили ворожої армії розпочали свої жорстокі розправи з людством. Жінка заснувала літературний додаток до газети “Українське слово”, яке мало назву “Літаври”. Олена розповсюджувала патріотичні публікації, бо слово — це один з інструментів боротьби проти ворога. Однак її доля завершилась не побачивши перемоги. Вона працювала на благо своєї країни, намагалась зробити все можливе, щоб кожен житель міста знав, що вони не залишились одні на цьому світі, що їх підтримують та пам’ятають.
Жінки зайняли місце чоловіків
Після того як місто окупували вороги кожен чоловік, який мав змогу боротись за свободу, був мобілізований. Тому вулиці міста стали належати жінкам. Вони розпочали своє навчання на заводах, фабриках та різних підприємствах. Всупереч тому, що влада перейшла до рук німецької армії у Києві залишились діти та літні люди, які потребували харчів та можливості прожити ще один день. Кожна жінка міста взяла на себе відповідальність заробляти якісь кошти, щоб мати змогу придбати, хоча б, хлібину. Цей вклад був доволі важливим для підтримання мінімальної економіки у Києві, оскільки загарбники не могли володарювати вічно не на своїй землі. Тому кожна жінка робила свою справу сподіваючись, що після відходу німців вони матимуть можливість продовжувати працювати та підіймати з колін країну.
Медична сфера
Не кожен, у сучасному світі, може похвалитись глибокими знаннями у медицині, як це було й під час окупації міста. Але ті жінки, які мали хоч якісь знання, намагались допомогти кожному мешканцю. Вони допомагали пораненим, які ставали учасниками військових конфліктів, що часто супроводжувалось тяжкими пораненнями але, на жаль, всіх врятувати не можливо, і це ставало тяжким тягарем на душі. Також жінки допомагали мирним жителям, що так само хворіли, як і у мирні часи, а тим паче коли на місто насувались морози, які могли пережити не всі через жорстокі життєві умови, що вирували у столиці. Жінки, які обрали тяжкий шлях медиків, допомагали всім, хто цього потребував. Вони були спасителями та робили все можливе, щоб врятувати хоча б одного.
Кожна сфера, яка мала можливість функціонувати під час важких часів, лежала на плечах тендітних жінок, які показали — мати гору м’язів необов’язково, якщо є за що боротись. Вони стали взірцем, які поза полем бою витягували поранених, заробляли кошти та підтримували життя у місті що кожного дня згасає як свічка.
На жаль, не кожна могла обирати свою справу, оскільки багатьох примушували працювати на окупаційну владу та на її армію. Але вони, попри все, навіть тоді боролись проти терору, який панував на вулицях. Дехто почав займатись підпільною діяльністю та співпрацював з армією своєї країни. Безсумнівно, така робота була дуже небезпечною, однак ці жінки зробили свій вибір — не жити під чоботом німецької влади, яка вдерлася до їх країни й не мала жодного права забирати, вбивати, катувати та страчувати мирних мешканців.
Всі ті жінки, які залишились у Києві, попри страх та можливість не побачити наступний день, вартують особливої уваги. Вони переховували людей, яких очікувала смерть за їх походження, знаходили сили у собі прокидатись наступного дня, виховувати та навчати дітей тощо. Все, що було зроблено жінкою — це вклад у стабільність поточного дня, який важко було побачити, однак вони це робили не опускаючи рук, дивились смерті прямо в очі й відганяли її якнайдалі.