Вибори є однією з ключових інституцій демократії, яка дозволяє громадянам брати участь у формуванні органів державної влади. Цей процес забезпечує легітимність політичних рішень. Далі на kyivyes.
У ході виборів громадяни обирають своїх представників на різних рівнях влади – від місцевих органів самоврядування до парламенту і президента. Вибори є важливим механізмом для країни, однак виборчий процес у 19 та 21 століттях суттєво відрізнявся.
Як зʼявилась міська дума та її функції?
Після того, як кияни були позбавлені магдебурзького права, їх підпорядкували громіздкій становій системі, що існувала тоді по різних регіонах Російської імперії. Мешканці Києва були поділені на кілька прошарків. Кожен суспільний стан окремо висував своїх представників до нового органу самоврядування — міської думи, яка обирала міського голову. Повноваження та фінансові спроможності цієї структури були досить обмеженими. Паралельно зберігся й магістрат, але за ним залишилися тільки судові функції.
Архаїчна станова система діяла до настання доби реформ Олександра II. Спершу вони торкнулися судової справи: у 1866 році було скасовано магістрат, а у 1870 році набуло чинності нове “Міське положення” — законодавство про організацію самоуправління у містах. Воно передбачало новий порядок формування міської влади. Відтепер кияни обирали міську думу незалежно від станів.
Попри відносну незалежність міської думи від владної вертикалі, її ухвали підлягали певному урядовому контролю. При губернаторі існувало спеціальне “губернське у міських справах присутствіє”, яке аналізувало муніципальні документи на предмет їхньої законності й правильності та розглядало скарги городян на дії своїх обранців. Кандидатури міських голів у центрах губерній (до яких відносився й Київ) затверджував особисто міністр внутрішніх справ.
Історія будівлі міської думи
Міська дума була споруджена упродовж 1874–1876 років посеред колишньої Хрещатицької площі (Майдан Незалежності). Автор проєкту, архітектор Олександр Шіле, надав своєму витворові барокових рис. Подібно до старовинних ратуш, його було завершено вежею з годинником та увінчано гострим шпилем.
На кінці шпиля постав на чавунній кулі цинковий позолочений образ покровителя Києва — архістратига Михаїла.
Скульпторка Ева Куликовська представила його у динамічній позі, з піднятим мечем у правиці. Ще один Михаїл був зображений трохи нижче — на рельєфному гербі Києва, розміщеному на фронтоні. На межі позаминулого та минулого століть первинна композиція споруди з бічними двоповерховими крилами та триповерховою серединою перестала задовольняти “батьків міста”. Вони потребували додаткових квадратних аршинів і сажнів. Тому у 1901 році за проєктом міського архітектора Олександра Кривошеєва було виконано надбудову, яка зробила весь об’єм триповерховим.
Як відомо, насамперед планувалося, що будинок думи стане вигідним укладенням міських коштів: у його першому поверсі передбачалося 19 приміщень для здачі в оренду під магазини й кав’ярні. Але потім будівельні витрати почали незрозумілим чином зростати. До кінця 1875 року подейкували вже про те, що будівля має обійтися не дорожче за 225 тисяч, але цим перевитрати не обмежилися. Коли роботи завершилися, було оприлюднено офіційний підсумок видатків – понад 326 тисяч рублів.
Утім, і цю суму багато хто вважав заниженою. Допитливі критики не полінувалися підрахувати, що новий будинок принесе міській касі значно менші дивіденди, ніж дав би такий самий капітал, інвестований у спорудження казарм для здачі в оренду військовому відомству. Найбільше обурювався гласний думи Кониський. Він обзивав думську будівлю “Вавилоном” і твердив: “У результаті витрачених 326 тисяч місто має потворну й незручну будівлю, що завдає величезних збитків; збитки ціна стільки значні, що місту вигідніше продати Вавилон на мотлох”. Але це, звісно, ніхто робити не став. Поступово прибуткові приміщення думської споруди справдили очікування: підприємці оцінили переваги центральної будівлі.
Чи існувала конкуренція під час виборів в XIX столітті?
Процедура виборів до Київської міської думи наприкінці XIX та на початку XX століття проводилась раз на чотири роки.
Треба лише мати на увазі, що правом обирати й бути обраним користувався в ті часи заледве один відсоток місцевих обивателів. З огляду на це, весь київський електорат XIX століття не склав би й одного округу для виборів до міської ради. Тому не було сенсу створювати численні виборчі комісії. Працювала одна – центральна. Вона засідала у будівлі міської думи на Хрещатику й приділяла по одному дню для виборів по кожній із восьми поліцейських дільниць (районів) Києва. Що ж до персони мера, то прямих виборів міського голови не було передбачено. Його обирала вже міська дума нового скликання на своєму першому засіданні.
Процес виборів
Право обирати та бути обраним у депутати міської думи отримали тільки чоловіки, не молодші за 25 років, які сплачували податки на користь міста за нерухомість або комерційну діяльність. З-поміж виборців також були вилучені прикажчики, лоточники та інші дрібні комерсанти — залишилися тільки домовласники й утримувачі торговельно-промислових закладів. Відтоді електорат скоротився до одного процента киян. Таких ледь набиралося три відсотки від усього міського населення. Перші міські вибори за новими правилами відбулися у 1871 році.
Зрозуміло, що за порівняно незначної кількості учасників виборчого процесу не було потреби у друкуванні численних плакатів або листівок. Агітація зосереджувалася переважно на шпальтах преси.
Сама процедура виборів проходила наступним чином. Задовго до початку голосування в залі думи починали збиратися виборці чергової дільниці. В цей момент ніхто ще не знав імен кандидатів. Вони визначалися лише після того, як кожен виборець подавав у запечатаному конверті записку зі своїм переліком кандидатів згідно з кількісною квотою для даної дільниці. Всі ці пропозиції розглядалися разом, і той, хто був згаданий у п’яти й більше записках, автоматично потрапляв до кандидатського списку – якщо не оголошував тут-таки на місці про свою відмову.
Потім починалося голосування: виставлялися урни з дерев’яними кулями білого й чорного кольорів, і кожен із претендентів набирав певну кількість “позитивних” або “негативних” куль. Звідси, до речі, походить слово “балотування”: адже ballotta – італійською “куля”.
Оголошення переможця виборів
Переможці визначалися за найвищим рейтингом, причому кількість голосів “за” для обрання обов’язково мала перевищити кількість “проти”.
Можна лише уявити, як вручну велися всі ці величезні підрахунки. Поки вони тривали, виборці кілька годин чекали в думі, де, за словами тодішнього газетного хронікера, “виднілися тільки море голів та густі хмари тютюнового диму”. Тут треба було ретельно розрахувати свої фізіологічні спроможності. Адже після того, як кількість виборців було занесено до протоколу й починалося голосування, виходити вже не дозволяли, навіть якщо сильно закортить.
Зате того ж вечора присутнім повідомляли імена переможців. Зауважимо, що перший тур виборів міг не заповнити квоту для відповідної дільниці. У такому випадку через кілька днів по ній проводилися довибори за тією ж процедурою.
Третій тур законом не передбачався. Новий склад міської думи вважався в цілому обраним, якщо після другого туру визначилися бодай дві третини її загального складу (що налічував для Києва в різні роки від 72 до 80 місць). Тут існував цікавий нюанс: коли в думі залишалися вакансії, “Міське положення” передбачало можливість надання їх гласним попереднього складу, які не потрапили до нового. Хто ж саме виявлявся таким щасливчиком, це вже вирішувала губернська адміністрація.
