Після того, як більшовики увійшли в Київ, їхньою основною задачею стало досягнення та утримання влади в усіх великих містах України. Як тільки більшовицька нога ступила на київські землі, червоний терор вступив у дію. На чолі більшовиків тоді був Михайло Муравйов, який виконував всі накази вищої влади. Вони влаштували криваве дійство. Накази, що надходили від радянської влади Муравйову наголошували, що всі військові, монархісти і всі інші вороги революції мають бути повністю знищені. Далі на kyivyes.
Червоний терор в першу чергу зачіпав звичайних мирних жителів столиці, в той час, як розвідки УНР та добровольців продовжували свою роботу. Арешти, масові вбивства, катування та ув’язнення. Це все відчули на собі кияни.
Шпигуни чи розвідники?
Більшовицькі репресії ставали все більшими, тому це дуже вплинуло на роботу агентурних мереж повстанців. Через деякі провали в роботі протягом весни агенти стали більш обережними, почали використовувати конспіративні заходи в своїй роботі. Петлюрівський штаб, а також штаби в Варшаві отримували новини регулярно. В першу чергу важливо було зрозуміти настрій киян, їх соціальний, емоційний і фінансовий стан. Оскільки більшовики продовжували зривати свою злість на мирному населенні. В Києві працював навіть конспіративний штаб, який спеціально збирав та розсилав всю інформацію в інші штаби. Керівником київського штабу був дехто, на ім’я Альфа. Саме він надсилав усі збірки новин до головного штабу. Кажуть, що останній кур’єр Альфи йшов пішки до Полтави, коли столицю захопив Денікін.
Вироки для киян
Що цікаво, що обвинувачення були настільки дивними, що навіть з першого разу можна було не зрозуміти в чому саме тебе звинувачують. Інформацію про розстріляних киян друкували в міських газетах. Як правило поруч з ім’ям загиблого друкували причину розстрілу. Це міг бути бандитизм, злочин на роботі тощо. Іноді просто був допис “в порядку червоного терору”.
Для арешту також не потрібна була якась причина. Тому в Києві частенько влаштовували вилови ніби охота на зайців. Якийсь квартал або район оточували і зупиняли всіх і кожного. У кого були радянські документи, тих відпускали, інших же одразу забирали у в’язниці, каземати. Іноді кількість затриманих людей на день доходила до кількох сотень.
Арешти завжди супроводжувались реквізиціями. Більшовики брали все, що хотіли, без дозволу і совісті. При затриманні їх не цікавили папери чи документи. Вони запитували про срібло та золото, дорогоцінне каміння, золото тощо. Навіть грабували тих, хто чекав своєї долі у в’язниці. Нерідко перед розстрілом просили роздягатися до білизни, щоб зберегти одяг чи взуття.
Дуже активно почали використовувати силу ув’язнених для робіт. На жаль, від такої праці не звільняли ні вік, ні хвороби, тому з ранку до вечора доводилось працювати всім. Але багато ув’язнених спеціально записувались на ці роботи, щоб хоч якось змінити тюремні стіни. Важче за все було тим, хто працював на підготовці могил. Вони повертались до своїх камер пригнічені і засмучені, дуже часто навіть обговорювали, чи не для себе вони копали могили.
Концентраційні табори
Навіть якщо людина потрапила в концтабір, це не давало ніяких гарантій на порятунок. Вони з’явились в Києві в 1919 році, через відсутність місць для арештів і утримання ув’язнених. В старій тюрмі «Косий капонір» було всього 200 місць, в той час, як більшовики змогли розмістити там майже півтори тисячі ув’язнених. Після відкриття концтабору, сюди почали звозити всіх, кого було засуджено до суспільних робіт. Арештанти вважали що потрапити в концтабір це було великою вдачею. Чомусь вони були впевнені, що тут не розстрілюють і є шанс просто відсидіти свій строк і вийти. Але вбивства були, за кухнею, серед ночі, ще й на очах у всіх. Перший комендант концтабору Сорокін ще підтримував більш менш нормальні умови. Пекло розпочалося з появою нового керівника – Угарова.
Одної ночі будо проведено величезну облаву, завдяки якій було заарештовано майже 700 людей. Угаров перевів до концтабору всіх, хто працював на заводах. Потім зібрав всіх у дворі концтабору і розподілив по категоріях. Нові арештанти спричинили велике перенаселення, в тих приміщеннях, в яких вміщувалось до 30 осіб, насправді існувало майже 120 людей. Влітку було дуже спекотно, не можна було ні сісти, ні лягти. Коли Угаров їхав з табору, коменданти випускали ув’язнених на вулицю, щоб трошки подихати повітрям. Але як тільки здалеку чули гуркіт автомобіля, всі швидко розходились по камерах і не видавали ні звука.
За місяць такої роботи концтабір був переповнений. Тому було прийняте рішення про створення ще одного концтабору на березі Дніпра. Будували його ув’язнені власними руками. Наприкінці серпня закінчилось будівництво табору на Трухановому острові, але роботу свою так і не розпочав.
Червоний терор викликав бурхливу хвилю негативних емоцій. Постраждалі й ті, хто був зацікавлений в припиненні цього жаху почали писати жалоби у всі можливі інстанції Києва та Москви. До того ж дуже велика кількість листів стосувалась і утримання ув’язнених. Сестри милосердя у своїх згадках описували жахливі умови. Брудно, тісно, їжі ніякої майже немає, особливо для дітей та осіб похилого віку. А грубі співробітники концтабору хвалились один перед одним своїми методами виховання та жорстокістю. Крики, побої та знущання стали нормою для Києва. До того ж і до рідних своїх жертв більшовики ставилися зі зневагою.
Побачень не було з ув’язненими. Можна було лише 2 рази на тиждень принести їжу та продукти. Відвідувачі навіть не знали, чи живі їх родичі. Навіть кількості ув’язнених не оголошувались. Сестрам милосердя категорично заборонялось спілкуватись з родичами полонених. Тому вони дотримувались цього правила, адже це було запорукою того, що й надалі сестри зможуть відвідувати ув’язнених та хоч якось полегшувати їх перебування в концтаборах.
Чекісти також дуже часто брехали прямо в очі рідним. Наприклад, ув’язненого було розстріляно, а більшовики розповідали, що його направлено до Москви чи у будь-яке інше місто. До того ж така брехня давала можливість і надалі отримувати їжу та продукти від звичайних мешканців міста.
Раднарком та його противники
Відчуття того, що можна все і навіть більше затуманило розум Лацису, він почав проявляти досить велику незалежність від радянської влади. Досить показовою була справа, яка стосувалась Паукера. Хоч його і було заарештовано, але за нього заступились досить впливові люди. На одному з засідань Раднаркому Жарко запитав у Лациса, як він пропонує розв’язувати питання про звільнення Паукера, адже всі чекають розв’язання цього питання. Лацис відповів, що не може цього зробити тому, що вже вчора Паукера було розстріляно. Потім виявилось що це брехня. Дійсно, через три дні після цього засідання до Жарко прийшла дружина арештованого і розповіла, що вчора її доньку розвернули і відправили додому не взявши навіть їжу. Пояснивши, що Паукера було відправлено до Москви, в іншу в’язницю. Тільки тоді стало зрозуміло як поводився Лацис і як жорстоко обманув всіх.
Лацис продовжував брехати навіть тоді, коли з Москви до Києва було направлено спеціальну комісію, яка мала розглянути умови та правила утримання ув’язнених.
Загалом, історики говорять, що за часи червоного терору було знищено майже 5000 людей в Києві. Серед жертв були представники української інтелігенції, українські міністри і навіть митрополит Володимир.
І лише 2 березня українські козаки звільнили Київ від більшовиків.