Україна завжди прагнула незалежності, тому за часи Російської імперії, а згодом і радянської влади намагалась бути автономною державою на заздрість усім, а також відбивати всі можливі спроби Росії отримати владу. З моменту державного перевороту в Петрограді пройшло вже стільки часу, але сьогоднішня політика держави – агресора відтворює повністю всю механіку минулого. Розберемо детальніше в чому схожість поведінки сучасної Росії та більшовицьких лідерів минулого. Далі на kyivyes.
З чого все почалось?
Лютнева революція в Петрограді, подія яка змінила хід історії не лише тому, що поставила жирну крапку в існування Російської імперії, а й тому, що Україна отримала можливість зробити величезний крок в сторону своєї самостійності. Після революції до влади на території Росії приходить Тимчасовий уряд, який планував змінити владу в Україні. Зробити це планувалось шляхом перевиборів до Центральної Ради України. Але ця спроба не була вдалою, тому роздратований більшовицький уряд не знайшов нічого краще, ніж піти озброєним наступом на Київ.
Більшовики готувались проголосити війну в Україні. Але спроба заколоту в Києві виявилась невдалою, оскільки українські війська роззброїли учасників повстання, та відправили ешелонами до Москви.
Така поведінка української влади ще більше дратувала більшовицький уряд. Але вже 17 грудня 1917 року УЦР отримала ультимативний маніфест від більшовицької влади. В цьому документі були зібрані всі жорсткі вимоги до українського уряду. Наприклад, в маніфесті чітко була прописана вимога припинити роззброєння радянських військ, на території України та повернути зброю тим, кому вона належала. Така політика не сподобалась Центральній Раді, тому на засіданні 18 грудня одностайно було прийняте рішення відкинути цей маніфест і не приймати жоден із пунктів. У відповідь Раднарком оголосив що відтепер Центральна Рада офіційно в стані війни з Радянською Росією.
Харків, як штаб-квартира більшовиків
Більшовики після відмови Центральної Ради України ще більше загорілись думкою захопити Україну. Звісно фіаско з повстанням в Києві вплинуло і на поведінку загарбників на майбутнє. Тепер вони діяли точково. Більшовицька влада майже всім складом переїхала до Харкова, який на той час був повністю підконтрольний радянській владі. Вже 24 – 25 березня тут було проведено альтернативний Всеукраїнський з’їзд Рад, в якому взяли участь 206 делегатів. 25 грудня на цьому з’їзді було проголошено, що Україна є федеративною частиною Росії і навіть було обрано виконавчий комітет рад, такий собі маріонетковий уряд, який би повністю виконував усі накази Петрограду. Але звісно реальної влади на території України Харківський уряд не мав і всі свої рішення приймав та впроваджував тільки якщо Петроград давав добро. До того ж Харківський уряд був «зручним», оскільки завжди можна було виправдати агресію більшовиків, як внутрішній конфлікт Центральної Ради та харківського Народного секретаріату.
Військові дії Росії проти України 1917 – 1918 роки
Але раптово, 26 грудня більшовицькі війська, що мали з Харкова йти на Дон, напали на станцію Лозова, а через два дні на місто Чугуїв. Саме з цього міста розпочалась гаряча фаза російсько-української війни. В історичній літературі ця війна отримала назву «рейкова», адже більша частина боїв відбувалась якраз вздовж залізничних шляхів, а воювали як правило за вузлові залізничні станції.
«Червоні» військові сили мали 7000 військових, в той час, як Центральна Рада могла розраховувати на всього на 3,500 – 4000 тисячі військової підтримки.
Не дивлячись на спротив окремих добровольчих батальйонів, більшовики змогли зайняти більшу частину лівобережної України. Один з найзапекліших боїв був біля станції Бахмач. Протягом майже чотирьох днів, українські війська стримували радянський наступ. Наприкінці четвертого дня, коли втрати української армії становили близько 100 осіб, а от «червоних» загинуло майже втричі більше, українські війська за допомогою ешелонів рушили до Києва, знищуючи за собою мости та колії. Такий маневр на кілька днів зупинив наступ більшовицької армії, що дозволило Центральній Раді в Бресті підписати мирний договір з країнами Четвертого союзу.
З середини лютого 1918 року, розпочався контрнаступ збройних сил України разом з німецькими військами. До квітня Україну було повністю звільнено від червоних більшовицьких міст.
Перша більшовицька окупація завершилась, в той момент не дійшло до анексії українських земель. Всі свої наступні спроби Росія демонструвала виключно з бажанням отримати українські землі. Політика радянського терору була сповнена масовими пограбуваннями мирного населення, засланням невинних людей до таборів. А згодом до України прийшов голодомор, завдяки більшовицькій владі. Столиця України з квітучого міста, перетворилося на цвинтар, де на вулицях помирали люди. Селяни приїздили сюди в пошуках роботи та хліба, але не всім щастило. Це були страшні часи.
Історичні паралелі
Що цікаво, що відслідковуючи більшовицьку поведінку в російсько – українській війні, можна побачити багато спільного з тим, що відбувається зараз на території України. Є відчуття, що російська влада просто відкрила підручники історії про цей період і обрала саме цю політику.
Представники влади, що знаходились в Петрограді заперечували, що Росія веде війну проти України. Це подавалось як протистояння за владу між радами Києва та Харкова. Але, формування військ відбулося виключно на території Росії. Активно долучали і пропаганду. Оскільки російська влада мала намір посіяти зерно сумніву, говорячи про те, що братні народи не воюють між собою, це все поділ влади, не більше. Пропаганда доходила і до Києва, оскільки столиця завжди була ласим шматочком для більшовиків. Вони не втрачали надію зайняти це місто. До того ж тут була зосереджена вся Центральна Рада, а захопивши місто, можна було отримати таку бажану владу.
Більшовицька влада переслідувала все українське. Окупаційні війська розгорнули справжній терор проти українців. Розстрілювали українців за будь-що. Це могли бути українські документи, або просто мова, яку почули на вулицях міста. В окупованих містах закривали українські видання, палили книги тощо.
На захист України йшли не лише професійні військові, а й збирались добровольницькі батальйони. Велика кількість робітників київських підприємств взяли до рук зброю, аби не пустити радянські війська в Київ. Було навіть створено допоміжний курінь Січових стрільців. В нього увійшли добровольці, вихованці вищих навчальних закладів Києва. Тут були студенти університету Святого Володимира, Українського народного університету тощо.
Більшовики розглядали Україну ще й як колонію, яка змогла б забезпечити Росію корисними ресурсами, а також хлібом і цукром. Звісно від початку більшовицька влада цілила на регіони багаті ресурсами. До того ж з Москви було отримано розпорядження вивозити цінні ресурси якнайшвидше, оскільки українські хліб і цукор забезпечували існування більшості російських територій.
На жаль, можна прослідкувати і зрадницькі мотиви. Наприклад, наприкінці січня 1918 року, до складу командування російських військ увійшов син відомого українського письменника Михайла Коцюбинського, Юрій.
Сергій Єфремов, відомий громадський діяч, звернувся до Юрія, опублікувавши свій лист в одній київській газеті. В цьому листі, Єфремов писав про те, що 10 днів, мирні жителі, жінки та діти переживають страшні події в Києві. А Михайло Коцюбинський так любив Київ, а його син не лише не захистив місто, а й зрадив українську волю і український народ.
Історія має властивість повторюватись. Але що в минулому, що тепер Україна та її народ обов’язково відвоюють свою волю та свободу.