Після агресії Росії в бік України спогади тих, хто пережив Другу світову війну сприймаються тепер зовсім по іншому. Часи німецької окупації, знущань і тотального голоду не здаються чимось далеким і тим, що не стосується сьогодення. Все частіше можна провести паралелі між подіями 1941 – 1945 років і останнього року. Для дітей війни з Києва Друга світова розпочалась з приходом німецьких військ до міста. Ті, хто пережив ці страшні часи поділився своїми спогадами та згадав своє дитинство. На основі цих спогадів навіть було випущено книгу. Багато хто розповів про те, чим харчувались та як допомагали один одному в ті нелегкі часи кияни. А ще згадували ті моменти, які викарбувались в пам’яті надовго. Далі на kyivyes.
Євгенія Альонкіна, їй було 5 років
Дівчинка згадувала свою першу зустріч з німецьким офіцером під час окупації Києва. Офіцер йшов вулицею з величезною собакою, догом. Євгенія гуляла зі своєю подружкою біля будинку. Згадує, що одразу зупинились як вкопані, адже німці були ворогами. Офіцер підійшов поклав дівчатам в долоньки якісь камінчики і пішов далі. Женя згадувала, що дуже обурилась і довго розповідала про це бабусі в той день. Бабуся лише посміялась і пояснила, що ці різнокольорові камінці, це цукерки, які мають назву «Морські камінці». Євгенія вдруге спробувала ці цукерки вже по завершенню війни.
Женя розповідала, що якось усі жінки з їхньої родини вирішили зібратись разом. Всі вирушили до прабабусі, яка мешкала на Подолі. На ті часи стіл можна було вважати дуже багатим, адже було багато різноманітних страв. І квашена капуста, і оселедець і навіть ціла картопля. Під час війни картоплю чистили по іншому, так щоб шкірка, яку зрізали, залишалась цілою, тому що її потім можна було відварити. А картоплю ділили на кілька разів, щоб можна було приготувати і першу і другу страву.
У 1943 році, родина Жені переїхала в маленьку кімнату по вулиці Артема. Це була комунальна квартира в якій проживало ще 5 родин. Саме там дівчинка пішла в школу. Згадувала, що шкільний раціон був досить бідним. На обід давали гарячу воду і вітамінку С. А щосуботи дітям готували булочки з родзинками. Це була солодка здоба з дуже маленькою кількістю родзинок, тому кожну суботу дітлахи чекали з особливими емоціями. В 1945 році в районі Сінного базару було відкрито пекарню, діти після школи бігали туди подихати ароматом свіжо випеченого хліба та бубликів.
В 1946 році Євгенію поставили на туберкульозний облік. І відправили у лісову школу до Івано-Франківська, як і багатьох дітей з великих міст України. Євгенія згадує, яке було здивування коли щоранку, не дивлячись на післявоєнний голод в усій країні, на тумбочці біля кожного ліжка стояла невеличка склянка свіжого молока.
Це молоко збирали і передавали місцеві жителі для дітей, які знаходились в лісовій школі. Але раптом це все припинилось. Викладачі і вихователі довго мовчали. Виявилось, що приїхали загони НКВС і вивезли всіх жителів найближчих хуторів вночі.
Трирічна Валентина Клейтер
Валентина згадувала, що на початку війни батька призвали на перепідготовку. Він непогано заробляв, адже був візником, тому вдома завжди були запаси продовольства. В їхньому ж дворі жила родина чоловік і жінка. Він був поліцай. Його дружина часто приходила до родини Валі щось просити. Одного разу мати дівчинки відповіла сусідці, що більше не зможе давати їй продукти, адже в самої троє дітей. Маленький брат Валі, сидячи на ліжку і не розуміючи всієї ситуації, проговорився, що за дверима стоїть цілий мішок борошна. Наступного ж дня приїхали поліцаї і вивезли з квартири все від продуктів до теплого одягу. І запросили її привести дітей до єврейського костьолу, оскільки батько Валентини був єврей. У сусідньому будинку проживала німецька родина. Чоловік – німець побачивши плачущу маму Валі і почувши історію одразу сказав тікати з міста.
Пішки родина дійшла до села Слобідка, де жила тітка дівчинки. За кілька днів туди заїхали німці. Тітка заховала дітей до льоху, щоб німці нічого не зробили з ними, оскільки боялась, що хтось із сусідів скаже, що в неї проживають жидівські діти. Але слава Богу сусіди були хороші люди і мовчали про це.
Ігор Шайкевич. Йому було 7, коли прийшла війна
Як тільки розпочалась війна, дітей одразу заховали до сховища в дитячому садочку. Це був великий кам’яний льох. Оскільки холодильників не було, то всі продукти зберігались у погребах та льохах. Там постелили солому, щоб можна було сидіти, а також у тому сховищі годували дітей. Через півтора місяця садок закрили, оскільки німці вже підходили до Києва. Мама Ігоря перейшла працювати В Охматдит. Як тільки радянські війська залишили Київ німцям, почався тотальний хаос. Розграбовували магазини та продуктові гастрономи. Звичайним людям не діставалось нічого. Мама Ігоря в паніці побігла шукати десь хоч шматок хліба, щоб нагодувати дітей. А хлопчика залишила вдома з молодшою сестричкою.
Ігор згадує, що відчував себе голодним щеням. Аж раптом, він згадав про бублик з маслом, який йому мама дала ще до початку війни, а щоб вона його не сварила, що він не доїв, Ігор сховав бублика під буфет. Малий паличкою дістав той бублик. Оскільки в будинку було досить сиро, то бублик був вкритий цвіллю повністю. Але цей бублик був найсмачнішим для Ігоря та його сестрички.
З приходом німців в Києві наладили карткову продуктову систему. Давали крупу і ковбасу, яка мала назву «Собача радість». Вона була дуже схожа на ліверну, але робилась з усіляких нутрощів. Замість цукру давали маляс, а згодом почав з’являтись і хліб. Хліб звісно був на смак жахливий. Хліб для киян випікали з усього, що потрапляло під руку, навіть з каштанів. Ігор згадував, що вони з однокласниками збирали каштани, а потім приносили і здавали німцям. Після завершення війни, Ігор згадував, що вони з мамою працювали в саду, до них прийшов дядько і звернувся до мами, що є два монахи, які готові скопати город за їжу чи гроші. Мама хлопчика погодилась. Ось така ситуація була з релігією.
11-ти річна Галина Костенко
Галина згадувала, коли прийшли німці в Київ, в родині їсти взагалі було нічого. Грошей теж не було. Почалися масове пограбування магазинів, але ж мама не піде грабувати. Все що вона змогла дістати, це кіло барбарисок, льодяники такі. Дівчинка так хотіла їсти, що постійно викрадала ті барбариски. Мама бачила, що цукерки зникають, але нічого не говорила, оскільки розуміла, що дітей треба чимось годувати.
Якось мама пішла шукати продукти, повернувшись додому принесла картопляне лушпиння. Відпарила його обжарила присолила і діти з задоволенням то їли. З часом виявилось, що недалеко від будинку дівчинки на бульварі Шевченка був німецький ресторан. Кухарки те лушпиння викидали, а кияни ходили його збирати, щоб було чим годувати родину. Через кілька днів мам Галини вийшла з молодшою донькою на прогулянку. До неї підбігла сусідка і запропонувала піти до школи, де роздавали речі євреїв, яких відправляли до Бабиного Яру. Мати Галини була обурена такою поведінкою, адже євреї чи українці всі одна нація. До школи вона так і не пішла.
Згодом мама Галинки почала продавати сукні, постільну білизну тощо. Галинка згадувала, що тато купив їй червону гарну сукню, на завершення 4-го класу, до війни ще. Мама так переживала, як донечка буде без сукні, а Галинка запропонувала виміняти цю сукню на хліб. Також згадує, що пішла мама продавати простирадла, але білі ніхто брати не хотів, тому що з них і одяг не пошити. Тож мама Галі знайшла десь фарбу зеленого кольору пофарбувала тканину, пошила спідницю. За це їй принесли 2 стакани квасолі і шматочок сала. З цього мама зварила суп, цього вистачило на цілий день.
Коли в Києві були пожежі, горіли і склади борошна. Кияни приходили з мішками та торбами, набирали обгорілого борошна, щоб годувати родину. На такому борошні родина Галини прожила півроку.