Період німецької окупації для киян був одним з найскладніших та найжахливіших. Ці складні роки залишили скорботний відбиток в історії. 100 тисяч вбитих та розстріляних жертв у Бабиному Яру, 300 тисяч людей які пройшли через Дарницький концтабір та 75 тисяч померлих в ньому, і понад 25 тисяч загиблих в Сирецькому концтаборі. Це лише ті цифри та дані, які можна побачити у вільному доступі. Далі на kyivyes.
Концтабори в Києві
В усіх концентраційних таборах фашистської Німеччини на вході була єдина фраза – Arbeitmachtfrei. Перекладається з німецької як праця робить вільним, або робота звільняє. Це звільнення було досить умовним, оскільки розпорядок ув’язнених був надскладним, а умови жахливими.
Сирецький концентраційний табір було створено в червні 1942 року. Його площа була понад 3 квадратних кілометри й розрахований він був на три тисячі ув’язнених. Але люди тут не затримувались надовго.
Розпорядок дня та катування хлібом
Для ув’язнених в таборі життя було схоже на щоденний марафон. Незалежно від пори року людей підіймали о 4-й ранку, далі був дуже легкий сніданок. «Мешканцям» концтабору давали теплу водичку, яка була зафарбована чимось, що мало трав’янистий запах. Цей напій називали кавою в стінах табору. Це був увесь сніданок. Більше нічого. Далі розпочинався робочий день і тривав він аж до 21 години вечора. Обідня перерва була недовгою. На обід давали воду, в якій можна було побачити кілька зерен пшона, а ще 200 грамів хліба. Це був весь раціон полонених.
Хліб заслуговував окремої уваги. Його рецептура була розроблена спеціально для ув’язнених. 50 відсотків житніх висівок, 20 відсотків різноманітні відходи від цукрових буряків, 20% деревної муки, яка була схожа на тирсу. Останні 10 відсотків це були спеціальні додатки: солома та листя, які висушувались і також перетирались в муку.
Цей раціон вже можна було вважати зброєю масового вбивства. Багато людей загинуло від недоїдання та голоду. Люди ловили котів, собак та навіть щурів, щоб поїсти. Звісно від такого часто труїлись. Медична допомога ув’язненим не надавалася.
Іноді допомагали родичі тих, хто знаходився в таборі. Родичі часто намагались підкупити охорону, щоб передати їжу та медикаменти своїм близьким. Але чи доходили ці передачі полоненим таки невідомо. Бували випадки, коли передати їжу намагались перекинувши через колючий дріт, але якщо таки намагання помічав вартовий, тоді не вагаючись стріляв і в тих, хто бранцем не був. Звісно під час окупації всі кияни в тому чи іншому розумінні відносились до ув’язнених. І кожен ризикував померти від побиття, кулі або ж від голоду
Один з ув’язнених, Володимир Давидов, писав у своїх спогадах, що двоє ув’язнених з його бригади йшли повз город, зупинились і зірвали кілька зелених помідорів, це побачив вартовий і розстріляв ув’язнених при всіх. Могли вбити навіть за те, що зірвав кілька вишень.
Труд, що звільняє
Знущання окупантів над полоненими не завершувалось виключно раціоном. Була звісно праця. Іноді досить не потрібна і безглузда. Початок роботи був о 5:30 ранку. Робочий день завжди розпочинався з пісні. Керівництво табору дуже полюбляло українські народні пісні. Тому в’язням досить часто доводилось виконувати композиції на замовлення, серед яких були «Розпрягайте хлопці коней», або ж Ой ти Галю, Галю молодая». Відмовитись означало попрощатись з життям. Іноді в’язні підіймали пісенний бунт і починали виконувати військові пісні, за що часто і дуже сильно були биті.
Список робіт, які виконували в’язні, був досить великим. Наприклад, виробництво вугілля з деревини, або ж заготівля дров чи земельні роботи тощо. Звісно, на перший погляд, такі види робот здаються досить логічними, але якщо розібратись більш детально, можна побачити глум та нікчемність такої праці.
Наприклад заготівля дров була досить жорстокою. За наказом німців, один ув’язнений підіймався на дерево, яке другий в’язень мав зрубати. Коли дерево нарешті валили, то в’язень який сидів на гілці розбивався і добре, якщо цей випадок був смертельним. Оскільки тяжко пораненого, але живого після такого жорстоко добивали на очах у всіх.
Земельні роботи нагадували спортивну естафету. В одному кінці ділянки було навалено гори землі, в протилежному боці було пусто. Ув’язнені мали набрати приблизно 8 – 10 пудів землі (це 130 -160 кг) і бігти з нею до пункту Б, де землі не було. Коли вся земля була перенесена, тоді німці оголошували зміну, тепер треба було переносити всю землю з пункту Б до пункту А.
Хто розважався в таборі?
Коли такі трудові розваги набридали наглядачам табору, вони починали розважатись тим, що живцем закопували полонених в землю. Розваги офіцерського складу табору це взагалі окрема тема. По закінченню робочого дня в таборі починалися єврейські пісні і танці. Такий концерт виглядав наступним чином, ув’язнені вишиковувались у два ряди, перші сідали навприсядки, а другі мали сісти на плечі своєму товаришу. Після цього потрібно було не лише танцювати з товаришем на плечах, а й співати веселих єврейських пісень. Наприкінці концерту обирали пару «щасливчиків», які мали розбігатись і щосили битись лобами. Відмовитись від такого означало померти одразу на очах у всіх.
Свої особливі розваги були й у керівника концтабору Пауля Радомського. Кожної середи та п’ятниці він влаштовував покарання винних. Якщо ж порушень не було вони вигадувались. Ув’язнені вишиковувались в шеренгу, Пауль оголошував 3 чи 5. Це означало що вбито буде або кожного третього або кожного п’ятого в шерензі. Після розстрілу Радомський включав жваву музику і заставлялив тих, хто вижив весело йти строєм до барака.
В архівних документах збереглись і свідчення однієї з бранок табору. Жінкам виходити з барака не дозволялось, навіть в туалет не випускали. В бараках ставили відра та корита, які не виносили, це все лилось на підлогу і полонені жінки в цьому спали й існували. Одного разу донька однієї з ув’язнених вилізла у вікно погратись на сонечку. Це побачив Радомський, влетів у барак і почав батогом шмагати матір дівчинки. Дитина повзала в ногах Пауля, цілувала чоботи і просила не бити маму, але Радомський нагородив і дівчинку кількома ударами батога.
Вид на Бабин Яр
За оцінками істориків, в Сирецькому таборі загинуло понад 25 тисяч людей. Але на жаль точна кількість жертв невідома. Табір і Бабин Яр знаходились досить близько один до одного. Полонені з таборів могли бачити розстріли.
В 1943 році над Києвом піднявся чорнющий дим. В’язні Сирецького табору спалювали трупи розстріляних у Бабиному Яру. Коли німці зрозуміли, що армія вже близько до Києва і от-от увійде в місто, окупанти розуміли, що треба знищити докази своїх катувань та знущань. Звісно робити це самостійно вони не збирались, тому з Сирецького табору було виділено 300 ув’язнених, яких направили до Бабиного Яру. На них наділи кайдани, щоб бранці не втекли. Оскільки розстріли проводились 1941 року за підрахунками, в урочищі було понад 100 тисяч трупів, які треба було відкопати і спалити. А кістки треба було перетирати в спеціальній машинці.
Працюючи в цьому пеклі ув’язнені розуміли, що їх також чекає смерть, оскільки свідків лишати не будуть. Тому вони вирішили, що просто померти вони не хочуть тому організували бунт з втечею. Багато з них загинуло, але 15 людям вдалось вижити. Серед них був і Володимир Давидов, який описував свої спогади. Він з жахом згадував, як розривали котловани, як перетягували трупи до кострищ тощо.
Коли по закінченню війни, над німцями почали проводити судові справи зі звинуваченням у знущаннях та смертях невинних людей, вони говорили, що просто виконували наказ керівництва і самі ні в чому не винні. Але завжди є вибір виконувати чи не виконувати наказ..