Найважливішою частиною території південноруської України було Київське князівство, де знаходилася столиця Русі. До складу Київського князівства входили землі давніх полян, древлян, сіверян, дреговичів та уличів. Київщина була однією з найбільш економічно розвинених земель Русі, де налічувалося 79 міст, згаданих у літописах. Головним містом був Київ, який на той час налічував близько 50 000 мешканців. Міста часто були центрами ремесел і торгівлі. Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити паломники з усіх куточків держави. Далі на kyivyes.
Становлення князівства
Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж XII — першої половини XIII століття до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.
Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу
Лише за одне століття, тобто з 1146 року по 1246 рік київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.
Відомо, що в 40-х роках XII століття розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. Історичні дані вказують на те, що в процесі цього протистояння князі об’єднували свої сили з половцями, поляками, литовцями та угорцями. Усобиця в основному була між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким. Внаслідок феодального розпаду Київської Русі та безперервної боротьби між удільними князями за престол, Київ поступово втрачав свою роль політичного центру, адже крім політичних пристрастей князі нічого не робили задля доброустрою князівства.
А на тлі вищезгаданих подій Андрій Боголюбський скористався вигідним становищем і у 1169 році захопив та зруйнував Київ, пограбувавши та спаливши більшість церков, соборів і монастирів. Тим самим він послабив міць Київської держави та зменшив значення Києва як духовного центру всієї Русі. Однак попри всю заподіяну шкоду Боголюбським місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 році була невдалою.
Дуумвіратом часів феодальної роздробленості
Боротьба за Київ тривала і згодом. Щоб стабілізувати ситуацію, в 1181-1194 роках в Києві склався своєрідний дуумвірат глав чернігівського та смоленського князівських будинків – Святослава Всеволодича (Ольгович), який обіймав власне київський престол, і Рюрика Ростиславича (Мономашич), який володів Київською землею. У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. По їх смерті Київське князівство знову захопив вир міжусобної боротьби.
Постійні усобиці й часта зміна випадкових правителів привели до помітного ослаблення могутності й авторитету Київського князівства. Реальна влада в місті поступово зосереджувалася в руках віча, очолюваного великими боярами. Зрештою, саме київські бояри стали розв’язувати питання покликання і вигнання князів. Не менш важливою для них була підтримка “чорних клобуків”, вожді яких мали право гордо заявляти претендентам на київський престол: “У нас ти є, княже, і добро і зло”.
Попри скорочення своїх володінь і обмеження владних повноважень, саме київські князі продовжували координувати дії по обороні південних рубежів країни, і це визнавалося іншими князями. Пізніше, протягом певного періоду, князі українських земель продовжували боротьбу за Великокняжий престол і вважали Київське князівство – головним князівством.
Київське князівство сер
едини XII – початку XIII століть
Основна територія Київської землі на правому березі Дніпра включала землі колишніх Полянського і Деревлянського князівств, “чорні клобуки” (берендеї, торки, койви, турпеї та печеніги) осіли в Пороссі та Болочівській волості, які, з початку XIII століття остаточно перенесено на Волинь.
Земля в Києві була поділена на кілька ділянок, які спочатку належали синам київських панів як бенефіціарів. З кінця XII століття більшість з них перебувала під владою князів смоленської гілки Мономаховичів. Також були встановлені престоли у Вишгороді, Білгороді, Торчеську, Трипіллі та Каневі. Цілком часто трипільські та канівські князі були васалами торчеських князів, а останні своєю чергою були васалами не лише київських, але й волинських князів.
Монгольська навала на князівство
У 1240 році Київське князівство потрапило під владу монголо-татар, які завоювали його. Хан Батий знищив Київ, що призвело до остаточної втрати столиці Давньоруської держави. Згідно з записами тогочасного мандрівника та місіонера Джованні Да Плано Карпіні, через декілька років після нападу, було зруйновано близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в Києві уціліли всього близько 200 будинків.
З 1263 року татари дозволили княжити в Києві нащадкам володимирських князів. З 1263 по 1271 роки Київська земля вважалася власністю Ярослава Ярославовича, брата Олександра Невського, але він не жив у місті, задовольняючись офіційним визнанням його влади боярами в Києві.
Близько 1362 року Київське князівство добровільно приєдналось до Великого князівства Литовського, яке з 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Воно увійшло до його складу як васальне князівство. Династію руських Мономаховичів заступила династії литовсько-руських князів Гольшанських та Гедиміновичів, першим князем якої був Володимир Ольгердович. Вони проводили політику, спрямовану на утвердження автономії Київського князівства.
Київські князі завдяки литовській допомозі вирвалися з-під опіки Орди й самі стали самостійними правителями, керуючи власною політикою та карбуючи монету. У цей час до складу Київського князівства увійшли й Переяславські землі, крім того, її кордони значно розширилися на південь і південний схід. Це насправді викликало невдоволення всередині литовського уряду, особливо після того, як у 1386 році литовський князь Ягайло Ольгердович був проголошений королем Польщі.
Ліквідація Київського князівства
У 1394 році польсько-литовський уряд ліквідував Київське князівство. Замість князя у Київ було призначено литовського намісника. В 1440 році під тиском місцевої феодальної знаті Київське князівство було відновлено, але 1470 року знову ліквідовано. Зазначимо, за словами істориків, тоді ідея скасувати князівство вже давно визрівала між можновладців Великого князівства Литовського – представників литовсько-білоруських і волинських князівських родів. Чому? Тому що це був занадто жирний шматок: величезна територія, багатющі землі, на той момент акцентовані більше на скотарство і промислове рибальство та багато іншого. Поки тут сидів великий князь київський – він тут домінував.
Крім того, політична верхівка боялася сепаратизму Півночі, як вони вважали, що це князівство може стати незалежним і повністю відійти. Насправді геополітична ситуація була така, що для Києва це було нереально, бо з Ордою самостійно справитися було неможливо. Але побоювання були, і все це поступово зійшлося в єдине бажання.
Чого ж раніше не ліквідували князівство?
Насправді тоді існувала загроза, адже Золота Орда контролювала степи й чинила напади. Протистояти цій загрозі найкраще могли місцеві князі, які самостійно захищали кордон. Від Литви йшла тільки періодична допомога, яка давала можливість у критичних ситуаціях захистити кордон від великих вторгнень.
Кримське ханство було своїм – там сидів союзник. Москва, Рязань, Твер, як вважалося, також союзні держави. А якщо загроз нема, то й нема причин, з огляду верхівки, мати Велике князівство Київське. Це можна скасувати й отримати зиск від усіх плюсів в економічному плані та знизити загрозу політичного сепаратизму. Що й було зроблено. Скасували князівство, перетворили його в Київське воєводство у 1471 році.
Які довготривалі наслідки мала ліквідація Київського князівства?
Після скасування Київського князівства були неабиякі неприємні наслідки, до прикладу, скасували князівство у 1471 році, а наприкінці 1470-х вже почався наступ Кримської держави, а в 1487 році – наступ Московської держави. Вже у 1482 році Київ спалено Менґлі I Ґераєм. Виявилося, що в умовах наступу зі Сходу нова політична реальність не працює, що нова система управління, створена замість князівства, недієздатна. Воєводи не мають тієї влади, яку мав князь. Таким чином, у цей час пішов перерозподіл земельної власності, почалися судові тяганини більш заможних проти менш захищених верств населення. А більшість війська Київського князівства складав не шляхетський прошарок, як на Волині, а верства населення, відома як “слуги”. Їхні права на землю часто були не підтверджені документально. Почався тиск на них, і була зруйнована внутрішня ситуація. Відтак коли виникли нові загрози, держава виявилася не готовою, і почався розгром східних і південних теренів Великого князівства Литовського, зокрема, українських земель.
