Чесно кажучи, слово війна мало асоціюється з їжею. Але якщо поруч поставити слово голод, тоді це слово дійсно буде доповнювати війну. Для ворога, який претендує зайняти нові території їжа та продукти можуть бути ще однією масовою зброєю для підкорення жителів окупованих сіл та міст. Далі на kyivyes.
Про те, як харчувались люди під час Другої світової війни в Києві та в Україні відомо мало. Важко сказати, що в ті часи для дітей вважалось смаколиком, для деяких черствий хліб був за манну небесну. Також ні для кого не секрет, що більшість чоловіків було мобілізовано для боротьби з німцями, таким чином усі обов’язки лягали виключно на плечі жінок.
Сушити сухарі
Найбільшим та найвлучнішим правилом виживання під час війни, а також під час німецької окупації столиці можна вважати заготівлю продовольчих запасів. І вислів «сушити сухарі» використовувався в прямому сенсі цього словосполучення. Віктор, якому в 1941 році було всього 8 років згадував, що батька було мобілізовано, мама лишилась сама з трьома дітьми. Щоб мати можливість прогодувати родину вона влаштувалась на роботу до шпиталю. Вона щодня приносила додому білизну зі шпиталю, бинти та навіть постіль від поранених солдатів. За це платили не грошима, а давали пайок та хліб. З цього хліба мама потім сушила сухарі. Також, Віктор згадував, що мама до війни встигла заготувати варення, надовго його не вистачило, але яким смачним був черствий хліб з фруктовим джемом.
Радянська влада, відступаючи з Києва і залишаючи місто окупантам, нищила залишки всього продовольства, щось намагались вивезти з міста, в той час, як німці видавали до 400 грамів хліба на тиждень на одну людину. Кияни, яким вдалося пережити сувору зиму 1941 – 1942 років під городи перекопали навесні всі парки та сквери. Навіть під город пішло футбольне поле «Старт». Звісно картоплі, чи насіння не було, тому містяни саджали в землю картопляне лушпиння в надії, що хоч якось воно проросте. Що цікаво, що такі городи залишались і при радянській владі. Хтось згадував, що навіть писали листи чоловікам про 200 помідорчиків, які вдалося виростити власноруч. Але з часом було введено заборону на розміщення городів біля будинку.
Проста їжа для простих людей
Зрозуміло, що під час війни звичайним людям доводилось дбати про себе самостійно, власноруч здобувати продукти та вимінювати речі на борошно. Тому що влада була зосереджена виключно на веденні війни. Основною стравою для багатьох київських родин була рідка юшка з крупи, без цибулі, моркви та картоплі. Просто пшоно або інша крупа виварена у воді. Тим, хто працював на підприємствах, пощастило трошки більше, для таких людей було введено спеціальні обіди на підприємствах.
Діти, які пережили війну зізнавались, що раціон був досить убогий вранці пшоняний суп, а ввечері половина вареної картоплі, або навпаки. Іноді варили суп з квасолі і це було для всієї родини на цілий день. Міняти щось на крупу можна було виключно на базарах, по всьому Києву таких було декілька. Централізовану врегульовану торгівлю в Києві організувати не вдавалось. Це були дійсно стихійні базари.
Ще однією досить простою стравою для киян, але постійною можна вважати картопляне лушпиння. З нього можна було приготувати не лише суп, а й посмажити, зробити котлети тощо. В своїх спогадах киянин Юрій, який провів своє дитинство в дитячому будинку під час війни розповідав, що вони з друзями нарізали кружальцями обморожену картоплю, а потім смажили її на грубі-буржуйці.
Із усіх можливих жирів більш доступною була соняшникова олія. Сало мало великий попит, але коштувало дуже дорого, тому купували його рідко. Хоча з іншого боку придбати сало було досить вигідно, адже це досить енергетичний продукт, шматочок якого надовго втамовує голод.
Про м’ясо ніхто і не думав у воєнні часи, адже вся худоба була віддана спочатку на потреби армії, а згодом і відібрана окупантами. На свята готували борщ пісний, вінегрет і картоплю з оселедцем.
Під час війни багато українців було вивезено до Німеччини на роботу. Киянці Валерії Вітвіцькій, який на той час було 15 років довелось працювати в приватному баварському готелі. Меню для власників і працівників на день було наступним: на обід давали пів тарілки рідкого супу, на друге була картопля в мундирах з овочами або малюсіньким шматочком м’яса. Але частіше картоплю подавали з підливою з кісток, які тиждень готували в духовці.
Ще однією допомогою були американські пайки, які передавали родинам військовослужбовців. Киянин Дмитро згадував, що татові часто видавали офіцерський пайок, який він пересилав родині. В одній коробці були м’ясні та рибні консерви, кава, какао, кілька видів джемів, та навіть таблетки для знезараження води. Але ці всі продукти не вгамовували голоду і хотілось звичайного хліба.
Хліб усьому голова
Найчастіше, ті, хто відчули на собі голодні місяці війни, постійно згадують систему отримання хліба. Як правило, хлібину можна було придбати виключно за картками. Картки отримували працівники підприємств, звичайні люди ж мали якимось чином викручуватись. На ринку хлібину можна було придбати за 100 карбованців і більше. Білий хліб з’явився в київських крамницях наприкінці 1950-х років, до цього в раціоні киян був виключно житній хліб. Також досить часто згадували і німецький «золотистий» хліб, який був досить популярним в Києві під час німецької окупації. Його випікали із додаванням каштанів. Школярі навіть йшли після уроків збирали каштани і здавали до пекарень, за це могли отримати шматок вчорашнього хліба.
Якось в Києві була величезна пожежа, біля хлібозаводу горіли резервуари для зберігання зерна. Багато людей приходили туди, щоб набрати обгорілого борошна додому. Потім з нього робили млинці, чи пекли найпростіший хліб, таким чином вдавалось прогодувати родину певний час.
Вранці суп, а далі придумаємо
Щоб середня київська родина мала чим харчуватись щодня, доводилось працювати і постійно вишукувати якісь продукти. Наприклад, після війни дівчинка, яка пережила з мамою всю війну та німецьку окупацію в Києві розповідала, що мама приходила до ресторану, в якому харчувались німці. Знаходився він на Хрещатику, тож ті хто працював на кухні викидали лушпиння з бід картоплі у великій кількості, що дозволяло киянам отримати можливість приготувати вечерю хоча б на один день.
Також не завжди робота дозволяла прогодувати себе. Як згадував один колишній військовополонений Юрій Худяков, він працював в окупованому Києві в управлінні, він розповідав, що через виснаження організму через голод міг напрацювати всього 200 карбованців на місяць. Звичайний горох на базарі коштував 20 -25 карбованців за склянку. Хліб отримував по картках 2 рази на тиждень по 200 грамів. З такою зарплатнею сильно наїстись було просто не можливо.
Але після звільнення Києва від окупантів і з приходом радянської влади ситуація не сильно покращилась. Одна киянка, згадувала, що отримала всього 3 карбованці в день платні. Це залишок у зв’язку з відрахуваннями за позики, за харчування на роботі тощо.
На той час їй, щоб прогодувати себе та двох синів на місяць треба було отримати хоча б 70 карбованців. Тому доводилось вигадувати щось чи принижуватись вимінюючи речі та одяг. І ця проблема стосувалась не лише її, а й більшості киян того часу. Зі спогадів в архівах можна було дізнатись, як складався обмін. Наприклад, після роботи жінки як правило приходили на Поділ, на товкучку. Цілий день продають вимінюють речі, і це маючи роботу. Далі треба було на виручені гроші придбати продукти і ще хоча б щось приготувати. Нерідко були випадки, коли діти з’їдали цілу хлібину, за цілий день, а мати просто випивала стакан гарячої води.
Вивчаючи спогади киян, які жили під час другої світової історики помітили, що навіть в діалекті киян не використовували такі слова як «ходити». Завжди було «бігти», «крутитись» або «мотатись». Ось таке було життя в часи другої світової війни. Ось такий був раціон в киян.