Друга світова війна для Києва розпочалась 22 червня, з голосних і потужних вибухів в районі Жулян, Святошинському районі, а також на заводі «Більшовик». Наліт та скидання бомб на Київ відбувалось літаками четвертого повітряного флоту Люфтваффе. Ці страшні моменти було зафіксовано на кіноплівку, на якій Київ було названо об’єктом номер 12. Далі на kyivyes.
Німецький кіножурнал
В часи початку Другої світової війни в Німеччині випускався пропагандистський щотижневий кіножурнал під назвою «Німецький тижневий огляд». Його щоразу, в обов’язковому порядку демонстрували в усіх кінотеатрах, перед початком художніх фільмів. В перший день війни між Німеччиною і Радянським союзом, репортер кіножурналу знімав бомбардування Києва знаходячись в одному з літаків-бомбардувальників. А вже 25 червня ці жахливі кадри нальоту на мирне місто дивились в усіх кінотеатрах Німеччини. Багато хто помилково вважає, що бомбардування міста розпочалось о 4-й ранку, але насправді наліт розпочався о 7:05 ранку і закінчився о 7:15. Ця інформація була зафіксована в журналі авіаційної винищувальної дивізії, яка обороняла місто в той жахливий день.
Перший наліт
Під час свого нальоту на Київ німці скинули 90 фугасних і запалювальних бомб. На кіноплівці було чітко видно сліди від вибухів недалеко від стадіону, нині це НСК Олімпійський. Відкривати спортивну арену планували 22 червня 1941 року. Німецькі пілоти намагались розбомбити й мости через Дніпро. Під наліт потрапили і ангари військової авіації, що знаходились на аеродромі Київ, що в Жулянах. Цивільна авіація вся знаходилась тоді в Броварах. Перші бомби цілеспрямовано було скинуто й на військові об’єкти в Святошинському районі, на Подолі і навіть на Повітрофлотському шосе. Під атаку потрапив і один з найбільших заводів Києва «Більшовик». Після нальоту, серед киян поширилась чутка, ніби над Аскольдовою могилою було збито один німецький бомбардувальник, а льотчика, який встиг врятуватись на парашуті, спіймали і доставили на допит до Київського особливого військового округу.
За підрахунками, під час першого бомбардування в Києві загинуло 200 осіб. Велика кількість серед загиблих саме працівники заводу «Більшовик». Одна з бомб влучила в чавуноливарний цех. Наступного дня велика процесія проводжала в останню путь 17 трун зі своїми працівниками. Але під час цього похорону сталась дивна, смішна і трошки моторошна історія. Під час хвилини мовчання, кришка одної з трун відсунулась і звідти піднявся працівник. Шоковані люди кинулись до чоловіка. Ним виявився ливарник Махиня Іван. Під час вибуху він отримав сильну контузію, а працівники заводу через недосвідченість вирішили, що Іван загинув. В Києві ще довго обговорювали цю ситуацію.
Офіційний початок війни
Повідомлення про початок війни було озвучено по радіо лише о 12 годині дня, це майже через 8 годин після початку бойових дій на кордоні. До цього в Києві просто розповсюджувались чутки про новий вид бойових навчань з жертвами і кров’ю, але все ж таки. Як згадував Віктор Карпенюк, якому на той час було 14 років, він чув від торговок, що це справжня війна, а не навчання. Якась з жінок бачила, як ворожі літаки скидали бомби на місто. Бачила вбитих, поранених і жахливі руйнування від вибухів. Кияни кинулись до магазинів скуповувати продукти і речі найпершої потреби. Люди бігали містом з сумками та валізами. Багато хто намагався зняти свої заощадження в касах, під вечір це вже зробити було неможливо. Але раптом ввечері в місті стало тих, таке враження ніби всі мешканці разом кудись виїхали. На вулиці не було жодної живої душі.
Найстрашніше почалося згодом. Попереду була мобілізація. З 23 червня до лав армії записалося понад 200 тисяч киян.З 29 червня почалась глобальна евакуація заводів, фабрик, вишів, музеїв тощо. 325 тисяч киян вирушили з міста. 11 липня німці максимально наблизились до Києва, з цього дня розпочалась оборона міста. Що дивно, не дивлячись на активні бойові дії, в місті продовжував працювати транспорт. Театри і кінотеатри пропрацювали майже до 30 червня. О 20 годині вечора усюди починались спектаклі. А в театрі імені Франка взагалі були повні аншлаги, тому що на гастролі до Києва приїхав Московський театр. Радянські ідеологи продовжували запевняти громадян, що Київ не буде віддано німцям і війська не вийдуть з міста. Навіть готувались до початку навчального року в Києві. Віктор Карпенюк, що пережив ті страшні часи згадував, як німці взяли Київ 19 вересня. Він розповідав, що німецькі офіцери в’їхали в місто на мотоциклах, а його сусід, що жив поруч зустрічав німецьких солдатів з хлібом-сіллю. Німці ж почали пригощати дітей цукерками і шоколадом. Це пізніше розпочалось пекло, підрив Хрещатика і страшні події в Бабиному Яру.
По всьому місту німці розвішували плакати з написами «Велика Німеччина чекає на вас». Кияни виїжджали туди ешелонами і добровільно. З часом вже люди почали розуміти, що німці не лише цукерками годують.
Найважче під час німецької окупації Києва було похилим самотнім людям. Доведені до відчаю своєю самотністю, відсутністю їжі вони виходили на вулицю в часи комендантської години, щоб бути розстріляними німцями. Це називалось в народі «легка смерть».
Марш полонених
Якось у Київ привезли трофейну штурмову гармату зі свастиками на боці. Вона була надпотужною, з її допомогою фашистські солдати знищили багато радянських танків. Особливістю цієї гармати була сильна оптика і досить компактні габарити.
У липні 1941 року дві такі гармати захопили під Києвом. Їх виставляли та демонстрували киянам, як трофеї. Стояли вони біля Оперного театру. Ідеологи вважали, що такі трофеї піднімуть бойовий дух місцевого населення. Після такої акції ці гармати були відправлені вже з радянським екіпажем на захист міста. Також біля Оперного демонстрували і німецький літак. Він випадково приземлився на радянських територіях, екіпаж потрапив у полон, а майже повністю цілий і неушкоджений літак дістався Києва. Влада почала використовувати цей літак в якості пропаганди, намагались довести що ворог не такий вже і страшний і немає проблеми його перемогти. Це все відбувалось до німецької окупації. Коли Київ було віддано німцям і кияни пережили всі страшні події тих часів, ставлення до радянської влади було різним і не завжди позитивним.
Вже після перемоги над нацистами, в Києві провели марш військовополонених німців. Кияни, які вже втомились від війни, по різному реагували на цей виступ радянської влади. Хтось кидав шмат хліба німецьким солдатам, через жалість. Хтось плював услід, приправляючи те кріпким слівцем, а хтось мовчи тикав дулі в обличчя.
Німецькі солдати ще довгий час перебували на території Києва, але вже в якості полонених, які відбудовували місто після війни. Завдяки їх навичкам будівництва житлових будинків, було досить швидко відбудовано лівобережну частину Києва. Радянська влада ще досить довго використовувала німців як чорну робочу силу, обмінювали їх без великого бажання. Частіше на обмін відправляли вже сильно хворих та непридатних до виконання важкої фізичної роботи німців. Інші ж гинули на території України від голоду, хвороб та умов існування.
Звісно радянська пропаганда умовчувала важливу інформацію і приховувала кількість загиблих під час війни, але на той час вони переслідували місію, створити в головах людей картинку про наддержаву, яку ніхто не переможе.