Деякі історики припускають, що на сьогодні в Україні могло б проживати майже 80 мільйонів громадян, якби не репресії стосовно українських людей. Сталінські політичні репресії у вигляді розкуркулення, депортації та заслання, зачистки серед науковців, письменників та громадських діячів призвели не лише до величезних людських втрат, а й до формування світогляду всієї нації. Що цікаво, що в одному зі своїх листів до Лазаря Кагановича, Сталін писав, що найголовніше – це Україна. Основна мета перетворити Україну на фортецю і на це не треба шкодувати грошей. Цей лист датований серпнем 1932 року, саме в цей час в країні починався голод неймовірних масштабів. Далі на kyivyes.
Їжа під забороною
Від великого голоду селяни масово втікали до Києва. Оскільки вважали, що у великому місті мають бути хоч якісь харчі. Вже по приїзду люди дізнавались, що в Києві працює карткова система, тому за відсутності роботи, отримати продукти буде неможливо. Селяни, опухлі від голоду, втомлені та знесилені помирали просто на вулицях Києва. Найбільше людей було в центрі міста. Ситуація була настільки страшною, що важко було зрозуміти жива людина чи мертва. Поліціанти суворо наказували киянам відійти від лежачих. Пояснюючи це тим, що люди на землі це ледарі, які не хочуть працювати, тому і допомагати таким не треба. Кожного дня кількість загиблих на вулицях збільшувалась. У багатьох померлих була водянка. З трупів сочилася вода, над тілами роїлись мухи. Щодня по вулицях їздили так звані «тритонки». Водій з напарником просто збирали трупи, та вивозили на цвинтар, де вже було підготовлено великі братські могили. Поет Наум Коржавін з жахом згадував ті часи. Йому тоді було 7 років і він на все життя запам’ятав померлу біля їхнього будинку жінку. Він згадував, що вранці біля будинку зупинилась вантажівка накрита брезентом, два чоловіки спокійнісінько вийшли, відкинули брезент і хлопчик побачив величезну кількість трупів, схожих майже на скелети. Молодики жваво про щось розмовляли, швидко закинули труп у вантажівку і спокійнісінько поїхали далі. Така буденна ситуація дуже вразила маленького хлопчика.
Бували ситуації, коли до померлих вантажити ще живих людей. На спробу відбитись просто говорили, що така людина також скоро помре, тому немає сенсу залишати їх на вулиці. До того ж водію не доведеться їхати сюди вдруге.
Все несли додому
Звичайні мешканці міста дотримувались впровадженої карткової системи. На карту вони могли отримати 300 грамів кукурудзяного хліба і 200 грамів борошна. Робітники підприємств отримували більше – 600 грамів хліба і 500 грамів борошна. До того ж робітники мила обіди в їдальнях. На заводі «Арсенал» працівники з’їдали тільки юшку, другу страву забирали додому, щоб нагодувати родину. Для інженерів облаштували окрему їдальню та й раціон в ній був трохи кращий. Звичайних робітників в цю їдальню не пускали. Інженери діяли за тим самим принципом, з’їдали суп, а котлетку, картоплину та кілька шматків хліба забирали додому, це був раціон всієї родини на цілий день. Урядові співробітники отримували пайки. До них входило 800 грамів хліба на день, та 4,4 кілограма м’яса на місяць. В університетах та школах лекції продовжувались у звичному режимі. Студентам на обід давали порожню юшку, але цього не вистачало, тому бували випадки коли студенти втрачали свідомість під час лекцій. У школах ситуація була інакша, там були обіди, але за гроші. Наприклад в одній зі шкіл в центрі Києва на обід був суп чи ріденький борщ, пшоняна каша або ж гречаний куліш. Деякі працівники столової крали продукти для своїх дітей. Їжа в школах була прісною та не смачною, але навіть за таких умов діти намагались економити і принести щось додому. У голодних школярів почали з’являтись воші, тому місцева влада видала наказ підстригти всіх під нуль. Дівчата і хлопчики ходили голомозі. А згодом в Київ прийшов ще й черевний тиф.
Недоступний хліб
У 1933 році в київських магазинах почав з’являтись комерційний хліб. Його можна було придбати без карток, але за підвищеним тарифом. Чергу займали з вечора, навіть не дивлячись на те, що поліція постійно розганяла людей. Тому люди вигадали свою систему. Вони обирали номер в черзі, а всю ніч ховались по вулицях біля магазину. З шостої ранку люди сходились і кожен займав місце за своїм номером. Іноді черги були довжиною в кілька кілометрів. Крамниці відкривались о 7-й. Біля дверей магазину люди тримали один одного за пояс, утворювався такий живий ланцюг. Іноді безпритульні підлітки збирались по 15-20 людей і розривали живий ланцюг, ставали також в чергу, вигнати їх було вже не можливо. Але з іншого боку пустити їх в чергу означало, що можна залишитись без хліба.
Формально діяло правило, одна хлібина в одні руки. Але малих розбійників боялись, тому їм давали стільки хліба, скільки попросять. До того ж підлітки завжди мали гроші, оскільки постійно займались розбійництвом.
Отримавши свою порцію хліба підлітки продавали його на базарі, за ще вищою ціною. Досить часто дітей та селян поліція виганяла з черги. Дітей, тому що натовп може просто затоптати дитину, селян, тому що мали наказ. Іноді селянам вдавалось придбати хлібину, знесилені і опухлі від голоду вони починали їсти одразу сидячи під стінами магазину. Але від сильного голоду зупинитись не могли, тому помирали від завороту кишок. Згодом навколо Києва поставили застави, але зголоднілі селяни ризикуючи життя продовжували намагатись потрапити до столиці, обходячи застави лісом чи через річку.
Їжу продавали і на базарах, звісно що за великі гроші. Але досить часто таку їжу боялись купувати, тому що почастішали ситуації з отруєнням, тому що в продукти домішували неїстівні речовини. На ринках також можна було придбати пиріжки з м’ясом, але кияни обходили їх стороною, говорячи про те, що пиріжки з людського м’яса. Поговорювали, що кілька разів в пиріжках траплялись дитячі пальчики.
Торгзіни
В 1933 році влада вирішила розширити мережу так званих торгзінів. Магазини з такими вивісками з’явились у всіх найбільших містах України. На полицях можна було знайти все. Хліб, шинку, різноманітні ковбаси тощо. У Києві такий магазин був на Хрещатику, навпроти Бессарабки. Голодні та знесилені кияни дивились на всю цю красу виключно через вітрини магазинів, поліція постійно розганяла таких глядачів. Річ у тому, що Торгзіни приймали або іноземну валюту, або золото та срібло. Карбованці були не прийнятною валютою в таких магазинах. Тому для тих киян, хто мав якісь запаси це була можливість нагодувати родину. Сюди зносили все коштовні прикраси, срібні столове наряддя. Приймальник скуповували це все за мізерні гроші. В обмін на всі ці речі давали так звані ордери на певну суму. Номінал був від 1 копійки до 25 карбованців. Ордер був пропечатаний рожевим штампом з написом Київ, тож отоварити його можна було виключно в Києві і в певний період часу. Якщо термін ордера спливав, а потрібного продукту на полиці не було, тоді можна було виміняти його на радянські гроші.
Звісно ж ордер можна було продати на чорному ринку, за 1 карбованець торгзіну давали 55 – 60 радянських. Але за такі махінації можна було сісти за ґрати надовго. Легше киянам стало лише влітку 1933 року.
За увесь період голодомору з території України радянською владою було експортовано три з половиною мільйони тонн зерна. Люди вмирали що дня тисячами, за весь час померло 4 мільйони українців. А в цей час Сталін розповідав іноземним ЗМІ, як прекрасно розвивається колгоспне життя в Україні і відмовлявся від будь-якої іноземної допомоги. Ось вона радянська політика.