Одним із найстрашніших періодів в історії Києва стала німецька окупація, яка тривала протягом 778 днів. За цей час більшу частину міста було знищено — інфраструктуру та людей. І лише небагатьом тоді вдалося вижити. Серед них була киянка Надія Олексіївна. Вона пережила війну та голод у 40-ті роки. Детально про всі події, які тоді відбувалися, вона писала у своєму щоденнику. Далі на kyivyes.
Перші сторінки щоденника. Коротка біографія
Щоденник Надії Олексіївни є цінним архівним документом радянських часів. Вона почала його вести із розповіді про себе. Киянка народилася 5 вересня 1923 року та є учасницею Великої Вітчизняної війни. 1941 року в період німецької окупації Києва їй було 17 років. Вона працювала на кондитерській фабриці ім. Карла Маркса у карамельному цеху і хотіла вступити до медичного технікуму. Тоді Надія, як і всі її однолітки, мріяла про щасливе майбутнє, але вже зовсім скоро в їхньому житті почалися важкі часи.
22 червня був вихідний день, сонячна погода. Тоді Надія планувала піти на зустріч зі своїми друзями на стадіоні «Динамо», але вона так і не відбулася. О 12:00 киянка почула по радіо звернення радянського політичного діяча Молотова. Він повідомив про те, що Німеччина почала війну проти Радянського Союзу.
Люди були налякані та схвильовані тим, що буде далі і чим закінчиться війна. Того ж дня робота у цеху припинилася. Разом із рештою співробітників Надію відправили до шпиталю для обслуговування поранених солдатів, яких привозили із західної України:
«Працювала у шпиталі на Дегтярівській. Там було танкове училище на Дегтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на фронт, а поранених привозили до цього училища. А молодих людей, які тільки вступили до училища, теж відправили на фронт на оборону Києва та в інші місця. Ми ж працювали у шпиталі», — розповідала вона, як пише expedicia
Вторгнення німців до Києва 1941 року: як Надія утримувала оборону міста?
Для того щоб захистити місто від вторгнення німців, розпочався збір добровольців та військових. Їх розділили на окремі батальйони. Серед них була й Надія Олексіївна. Їй видали військову форму та зброю, а потім дали завдання повідомляти командира про те, в яких напрямках їхали танки німців та їхні військові угрупування. Коли вони наближалися до міста, постійно з’являлася необхідність копати протитанкові рови, будувати дзоти та бліндажі.
На лінію оборони Києва також вирушили працівники заводів «Більшовик» та «Ленінська кузня», студенти та викладачі університетів та багато інших. Усі вони поповнювали ряди українських батальйонів, якими керувало кілька командирів. Проте протистояти німцям було дуже складно. Вони намагалися прорватися вперед завдяки постійним запускам мінометів, гармат та літаків.
20 липня 1941 року німецькі підрозділи увірвалися до Києва. Це сталося в районі Корчувате-Віта-Поштово-Голосіївський ліс. Там було дуже багато вбитих та поранених. Киянка Надія теж там була. Їй доводилося пробиратися під німецькими обстрілами до поранених українських солдатів та надавати їм першу медичну допомогу. За її словами, це було дуже складно та страшно. Після довгого бойового протистояння той, хто залишився живим, повернувся до штабу у Києві. Він був розташований на вулиці Голосіївська, 17
Надія разом з іншими учасниками батальйону утримувала оборону Києва 72 дні, після чого отримала наказ відступати до Лисої гори, а потім до Дніпра у бік дерев’яного мосту. Він називався пішохідний і знаходився на тому самому місці, де нині розташований міст Патона. Тоді на лінії оборони все горіло. Не було сенсу боротися далі, оскільки було б ще більше вбитих.
Усі, хто захищав Київ, не встиг повернутися назад, оскільки того дня міст підірвали німці. І навіть увечері з боку лівого берега вони продовжували обстрілювати все на своєму шляху та намагалися оточити українських захисників. На той момент у батальйоні вже було багато вбитих — близько 200 людей.
Спочатку Надія з іншими військовими дісталася до Броварів, а потім під постійними німецькими обстрілами відходила у бік Борисполя в село Борщі. Там вже тривали бої. Німці бомбили все навколо і підпалювали будинки, в яких були поранені жінки з дітьми. Надія Олексіївна тоді ледве пробиралася під кулями та обстрілами, щоб витягнути поранених з будинків і врятувати їм життя.
Через постійні обстріли в неї та інших захисників Києва швидко закінчилися засоби для оборони міста та ліки. Санітарні сумки були порожні, а люди продовжували просити про допомогу та були у непрацездатному стані. Найстрашніше було те, що тоді киянка ледве не загинула. Одного разу неподалік неї вибухнув снаряд, і її відкинуло вбік. Ті, хто побачив це, подумали, що вона померла. Але насправді Надія була контужена, і довго лежала на тому самому місці до тих пір, поки не прийшла до тями. А потім змогла повернутися до Києва, який вже захопили німці.
Життя Надії у період німецької окупації Києва
Коли вона прийшла до тями, то побачила, як навколо палають будинки. Документів, ліків та речей поруч із нею вже не було. Вона дійшла до дороги. Там німці забирали тих, хто міг ходити. Вони побачили, що киянка стоїть у військовій формі, тому забрали її до Дарницького концтабору. Він був у лісі, оточений з усіх боків колючим дротом. Через деякий час Надії вдалося дивом звідти вибратися разом із тими, кого забирали місцеві селяни. Одна жінка дала їй новий одяг, у якому киянка пішла додому:
«Вона принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була така військова синя. Спочатку я дісталася Дарниці, а потім дійшла до Дніпра», — згадала Надія.
Там киянка побачила, що Труханів острів був спалений, а людей на інших островах переправляли човнами. Німці у всіх перевіряли документи. Тих, хто їх не мав, відправляли до Німеччини. У Надії теж не було документів, але вона не хотіла їхати з Києва. Жінка повернулася до квартири своїх знайомих, де мешкала до початку війни. Там вона була недовго — німці почали її переслідувати, щоб забрати до Німеччини. Одного разу вони прийшли вночі до квартири, але там не було Надії. Вона кудись вийшла. Після цього випадку їй довелося переїхати в інший будинок, оскільки в тій квартирі жила інша жінка з з дітьми, яких також могли вивести з Києва.
У цей складний період життя Надії допомогла її подруга — сказала главі будинку, що вона її родичка. Той дав Надії довідку, яка підтверджувала те, що вона мешкає у цьому будинку. Завдяки цьому киянка залишилася жити тут, після чого знайшла роботу на складі у школі №86 біля Спасо-Введенського монастиря. Там працювало кілька людей. Вони сортували продукти та відправляли їх на фронт.
Визволення Києва від німців. Записи Надії після окупації
1 листопада 1943 року розпочалася київська наступальна операція. Головною її метою було звільнити місто від німців. Тоді солдати українського фронту оточили Київ з усіх сторін. Також їм вдалося застосувати проти ворога значно більшу кількість боєприпасів.
Кожен день закінчувався новою перемогою для наших захисників. У відповідь німці вели жорстокі бої та намагалися їх зупинити. Але українці змогли їм протистояти. Надія дізналася про це за кілька днів після того, як побачила на вулицях Києва українських воєнних.
6 листопада місто було повністю звільнено від німців. Надія влаштувалася на роботу у військову частину, яка перебувала у її будинку. Там навчали собак спеціальним технікам підриву військової артилерії.
Киянка готувала їм їжу, носила воду з Дніпра та перев’язувала рани постраждалим людям. А 1946 року влаштувалася на роботу до цеху хлібзаводу, щоб випікати хліб для мешканців Києва.