Оксана Мешко була справжньою легендою серед дисидентів України. Вона пережила два ув’язнення до радянських таборів, причому вдруге на заслання її відправили у віці 76 років. Смілива жінка захищала права родини, а потім виступала за всіх репресованих. У 1988 році вона брала активну участь у роботі Української гельсінської групи й трохи більше ніж пів року не дожила до здобуття Україною такої бажаної незалежності. Розповідаємо докладніше про її долю. Далі на kyivyes.
Дитячі роки та перші репресії
Оксана народилася на Полтавщині 30 січня 1905 року. Її родина мала козацьке походження. Батьки уникли кріпацтва й працювали на землі. Дітям переповідали козацькі історії та привчали до давніх традицій.
Дитячі роки Оксани перервала Перша світова війна, а потім революція:
- її батька у 1920 році взяли в полон більшовики за те, що волость не виконувала продподаток, а потім його та декількох інших селян розстріляли у Харкові;
- брат Євген, якому тоді виповнилось 17 років, долучився до товариства «Просвіта», змагався з більшовиками на боці повстанців і загинув у боях;
- будинок родини конфіскували;
- брати та сестри розійшлись по світу хто куди.
Оксана поїхала до Дніпра, де у 1927 році стала студенткою хімічного факультету Інституту народної освіти. Попри хороші результати навчання дівчину декілька разів відраховували через походження. Та вона кожного разу поновлювалась. Їй не надавали ні гуртожиток, ні стипендію, до комсомолу також не прийняли.
В інституті дівчина зустріла та покохала викладача Федора Сергієнка. Пара одружилась у 1930 році. Федір у минулому входив до лав Української комуністичної партії. За це його арештовували у 1925 році. У 1935 році його знову раптово та без будь-яких причин запроторили за ґрати. У цей час почалась правозахисна діяльність Оксани. Вона зверталась усюди, куди могла, навіть до генеральної прокуратури УРСР.
Справу переглянули й чоловіка таки випустили на волю. Та влаштуватись на роботу він не міг, а тому поїхав на Урал. Оксана, яку також звільнили з роботи, з двома синами вирушила услід за ним. Початок Другої світової війни застав родину у Тамбові. Їх старший син, якому було 11 років, загинув під час бомбардувань.
Життя у Києві
У 1944 році родина повернулась в Україну, цього разу до Києва. Через два роки до них переїхала Оксанина сестра Віра. Її син під час служби в армії СРСР потрапив у полон до німців, але втік звідти та приєднався до Української повстанської армії. Сусіди повідомили про це в НКВС. Віру заарештували, але сестра домоглась її звільнення.
Невдовзі сестер звинуватили у намірі вбити Микиту Хрущова й заарештували. На сестер чекали нелюдські умови та важкі допити. Їм не давали спати, годували хлібом та водою. Через пів року засудили до десяти років у таборах. Оксана потрапила до Ухти, де працювала в сільському господарстві, потім на видобутку каміння та будівельником.
У 1954 році її комісували за станом здоров’я. Паспорт видали через два роки й Оксана поїхала в Київ до сина Олеся. Їй навіть видали посвідчення про реабілітацію, але спокою родині не дали. У 1972 році почались переслідування Оксаниного сина, якого вона взялась захищати.
Українська гельсінська група та друге заслання
З метою надання правового захисту дисидентам УРСР та розголошення їх долі свідомі українці у 1976 році заснували Українську гельсінську групу (УГГ). Запросили до її лав і Оксану Мешко, яка одразу погодилась, хоч на той час вже мала 70 років.
Одразу після цього в неї вдома почали проводити обшуки. Квартира опинилась під спостереженням. На Оксану навіть здійснювали збройний напад. Коли очільників УГГ заарештували, Оксана керувала її діяльністю, організовуючи опір тоталітарному режиму та залишаючись чи не єдиною надією для політичних в’язнів. Саме в цей час Оксану Яківну почали називати «козацькою матір’ю».
Проте у 1980 році її теж ув’язнили. Наступного року відбувся суд і 76-річну жінку засудили на пів року таборів суворого режиму та 5 років заслання. Вона трималась гідно й сказала суддям, що переживе Брежнєва, а в Україну все одно повернеться.
Цього разу вона опинилась поряд з Охотським морем у Хабаровському краю. Саме лише дорога туди тривала 108 діб. В Аяні був на засланні її син. Мужня жінка пережила друге заслання і, як і обіцяла, через 5 років знову була у Києві.
КДБ надало їй дозвіл на виїзд з СРСР на лікування. У 1988 році Оксана Яківна вирушила до далекої Австралії, де не лише перенесла операцію, а й зробила промову в парламенті – розповіла про події в Україні. Потім вона брала участь у Світовому конгресі вільних українців у США та повернулась до Києва, на що радянська влада аж ніяк не сподівалась.
На батьківщині вона приєдналась до Української гельсінської спілки. У 1990 році відкрила її з’їзд. Пізніше спілка була реорганізована в Українську республіканську партію, яка мала на меті вибороти незалежність. Також жінка поновила правозахисний рух й навіть взяла участь у голодуванні студентів.
Серце сміливої жінки зупинилося 2 січня 1991 року. Поховали її у Києві, поряд з матір’ю, а на могилі встановили козацькі хрести.