Історія київського гетто, яке діяло у війну

Друга світова війна змінила світ назавжди. Однією з її найпохмуріших сторінок стала трагедії єврейського народу. Історія Києва зберігає чимало страшних фактів про безпрецедентну жорстокість та насильство, жертвами яких стали жителі міста. Коли Київ опинився під владою фашистської окупації, тисячі киян, серед яких була більшість євреїв, зазнали репресій та розстрілів. Далі на kyivyes.

Окупація та створення гетто

У вересні 1941 німецько-фашистські війська окупували Київ та почали встановлювати новий порядок. У перші ж дні було видано постанови, в яких було зазначено, що все єврейське населення міста повинне зареєструватися й носити одяг із жовтою зіркою Давида. Наступним кроком стала ізоляція євреїв. Вони мали переселитися в певні райони, вихід за територію яких їм був заборонений. Так утворилися гетто. Брак їжі та води, антисанітарія, облави, репресії, постійний страх та безсилля. Таким відтепер було життя євреїв, чиєю головною провиною, на думку нацистів, була їхня національність. Нацисти розгорнули потужну пропаганду, в якій звинувачували євреїв у «жидобільшовизмі», й готували місто до погромів та масових убивств. За будь-яку допомогу, надану євреям, загрожувала смерть.

Найбільші гетто були організовані на Подолі та Лук’янівці. У довоєнному Києві проживало близько 60 000 євреїв, більшість із них жили в цих районах. З початком війни багато чоловіків пішли в армію, залишилися жінки, діти й люди похилого віку. Їх зігнали в гетто, в яких були створені нестерпні умови для життя. Там вони приречено чекали своєї долі.

Бабин Яр – символ Голокосту в Україні

28 вересня 1941 року вийшов новий указ фашистської адміністрації. У ньому наказувалося всім євреям узяти документи й речі та з’явитися 29 вересня до 8 ранку на Лук’янівську площу, де перетинаються вулиці Дегтярівська та Мельникова. У людей ще залишалася надія, що їх вивезуть на роботи до Німеччини, або просто перевезуть на інше місце. У цьому їх спробували переконати рабини, яких есесівці змусили виступити з таким закликом. Деякі не повірили окупантам та спробували втекти в Голосіївський ліс. Невдовзі всіх втікачів знайшли й розстріляли. На всіх, хто зібрався на площі, чекала така сама доля.

Переляканий натовп погнали до Бабиного Яру. Цей великий яр розташовувався між Лук’янівкою і Дорогожичами. За 2 дні до цього, 27 вересня, нацисти розстріляли там усіх пацієнтів психіатричної лікарні, що знаходилася біля Кирилівської церкви. Це були перші 752 жертви, які закінчили життя в Бабиному Яру.

29 й 30 вересня людей приводили до великого яру, по краях якого стояли кулемети. Партіями по 30 осіб їх розстрілювали, скидали в яр та присипали землею. У звітах, надісланих до Берліна, виконавці розстрілу з айнзацнруппи вказали цифру – 33 771 особа. Стільки євреїв було розстріляно 28 і 29 вересня. 17 000 євреїв з гетто не підкорилися наказу та не прийшли на Лук’янівку. Вони всі були розстріляні з 1-го по 11-те жовтня.

Окупація Києва тривала до листопада 1943 року. Весь цей час нацисти розстрілювали людей у Бабиному Яру. Це були вже не тільки євреї. Ніхто не знає точної кількості вбитих, але історики вважають, що їх було близько 100 000 осіб.

Життя в гетто після Бабиного Яру

Після масових вбивств євреїв у Бабиному Яру гетто перестало існувати в колишньому вигляді. Тих євреїв, яких не розстріляли, відправили в концтабори або на примусові роботи до Німеччини. Ті, що залишилися, жили в гетто в тих самих жахливих умовах.

Але навіть у повній безнадії люди боролися за виживання. У гетто організовувалися підпільні групи, які намагалися врятувати хоча б дітей. Деякі кияни, ризикуючи своїми життями та життями своїх родин, допомагали ховати цих дітей, намагалися допомогти євреям, які втекли з гетто, переправити їх із міста. Тим, хто залишився в гетто, передавали їжу та медикаменти.

Пам’ять про трагедію

Після визволення Києва 1943 року люди дізналися про трагедію єврейських гетто і Бабиного Яру. Невелика кількість тих, хто вижив, розповідали про те, що відбувалося в Києві під час окупації. Були виявлені масові поховання розстріляних людей. Але повне осмислення трагедії прийшло набагато пізніше. У Радянському Союзі вважали, що масові вбивства в Києві було скоєно проти радянських людей, національна складова події замовчувалася. Тільки наприкінці 1960-х років про це стали говорити більш відкрито.

Сьогодні ми знаємо правду про ті події. Пам’ять про них увічнена в меморіалах, пам’ятниках та музеях. Написано багато книг, знято багато фільмів. Ми не повинні забувати те, що сталося, щоб не допустити його повторення. Людство платить страшну ціну за ненависть та нетерпимість. Трагедія київського гетто та Бабиного Яру досі залишається актуальною, пам’ять про жертв та тих, хто боровся за життя й свободу – важлива частина нашої історичної спадщини.