Часи київської окупації були дуже складними як морально, так і матеріально. Найбільшою проблемою того часу була нестача їжі. Її було мало, до того ж ще й цінники були шаленими. Тодішні магазини працювали лише для німців, а звичайний народ купував продукти на місцевих базарах у селян, ну як купував, не завжди було за що, тому часто просто обмінювали на одяг, постіль та інші побутові речі. Загалом, у цій статті ми розповімо про спогади декількох киянок, які проживали у часи німецької окупації, а саме про те, чим їм доводилося харчуватися. Детальніше про це далі на kyivyes.
Спогади Галини Костенко: лушпиння від картоплі, якщо повезе – квасоля
Одинадцятирічна Галина Костенко згадує своє дитинство у часи німецької окупації з жахом, адже їсти тоді було взагалі нічого. Ще коли була можливість відвідувати магазини, мати купила цукерок барбарисок, це все, що було у сім’ї Котенко, більше нічогісінько. Галина згадує, як мучилася від відчуття постійного голоду, тому час від часу крала барбариски та таким чином хоч трішки втамовувала голод.
Також мати Галини бувало приносила лушпиння з картоплі. Добряче його обварювала та смажила, їли “страву” з сіллю. Як згодом стало відомо, його жінка брала біля німецького ресторану, що на Шевченківському бульварі. Через те, що грошей у сім’ї взагалі не було, Костенки також намагалися вимінювати продукти у селян на базарі. Виносила мати з дому все, що могла. Таким чином вдавалося принести додому щось “нормальне”, до прикладу, квасолю, з якої згодом варили супи. Спочатку мати виміняла Галинине плаття, правда переживала через це дуже, але дівчинка вчинила по-дорослому, не засмутилась, адже розуміла необхідність таких дій. Згодом черга дійшла до батькових речей та постільної білизни. Було й таке, що у білому кольорі білизну не брали, тому мати проявляла кмітливість і фарбувала її. Так і виживала родина Костенко. Також Галина згадує, як одна тітка принесла конячу голову. Дівчині здалось це чимось страшним, проте після того, як її зварили – обгризали з великим апетитом. У спогадах Костенко також з’явився хлопчина, який розповів про те, що на хлібозаводі горить борошно. Діти зібралися й пішли набирати, правда, взяли мало, бо не було в що покласти. Пізніше цього обгорілого борошна набрала вже мати, його вистачило родині аж на пів року, готували з нього дуже довго, здебільшого млинці на рідкому тісті.
Ігор Шайкевич: німці видавали відходи
Коли почалася війна, Ігорю було всього сім років. Він добре пам’ятає, що до окупації дітей спускали у бомбосховища та там годували й зберігалися продукти, адже це приміщення було достатньо прохолодним. Після того, як німці увійшли до столиці, ситуація з їжею стала геть жахливою. Не було нічого, від слова зовсім. Магазини були розграбовані, пусті. Мати весь час ходила шукала бодай щось поїсти, а Ігор залишався вдома зі своєю молодшою сестричкою. Одного разу хлопчина згадав, як мати давала бубличка з маслом. Він не доїв його, і щоб мати не сварила – заховав. Згадавши про це, пішов шукати, проте, коли знайшов, той був вже весь зелений від цвілі. Дітей це аж ніяк не зупинило, з’їли його навіть не кліпнувши, адже ну дуже хотілося їсти.
Пізніше з’явилося таке поняття, як картки. За ними німці видавали щось схоже на їжу: ковбасу з відходів, пшоно, маляс – відходи від цукроваріння та щось схоже на хліб, його ще називали в народі “німецьким”. Він був схожий на суху потріскану глину. Його готували з чого попало, навіть каштани додавали. Проте на зовнішній вигляд, згадує, був нічого такий, адже німці посипали його лушпинням з проса, яке й надавало гарну золотаву скоринку.
Після закінчення війни карткова система зникла, проте все ж ще були проблеми з нестачею продовольства, зокрема хліба. Чоловік згадує, як довго стояв у черзі біля магазину. На руки видавали лише одну одиницю, а через те, що родина не маленька, вистачало ненадовго. Пізніше родина Шайкевич харчувалася городиною, адже мешкали у приватному будинку.
Євгенія Альонкіна: гаряча вода з вітамінками
Коли почалася війна, Євгенії було всього п’ять років. Перше знайомство з німцями відбулося так: дівчинка йшла з подружкою, в один момент підійшов німець з великою собакою, догом, та дав камінці. Діти обурилися, проте згодом їм вдома розповіли, що це цукерки такі. Також жінка згадала, їх родина їла у бабусі, яка жила у Києві. Достатньо гарний був стіл. Були й картопля, й оселедець, і капуста квашена. Проте все ж економили, шкірочки від картоплі не викидали, а пізніше також їх готували.
У 1943 році ситуація погіршилася. Родина Альонкіних переїхала у маленьку кімнатку в комуналку, де крім них жило ще близько п’яти сімей. Саме у цей скрутний період дівчина й почала відвідувати школу. Там їжею не балували. Давали гарячу воду та вітамінку, яку вони любили запивати. Лише субота була особлива, адже давали булочки з невеликою кількістю родзинок. Також час від часу Євгенія з однокласниками полюбляла бігати до кіоску зі свіжовипеченою здобою, щоб відчути ті дивовижні аромати. У сучасному Києві на цьому місці знаходиться Будинок художників.
До того всього Євгенія згадала про те, як її поставили на туберкульозний облік та відправили на Західну Україну, у село Беркут, що на Івано-Франківщині. Крім неї, було багато дітей зі Східної України: Луганськ, Донецьк тощо. Жили в школі. Там також був голод, нічого їсти, як і скрізь. Цікавою згадкою є те, що місцеві мешканці, яких називали “бандерівцями”, приносили дітям стаканчик свіжого молока, який неабияк допомагав у ті нелегкі голодні часи. Згодом виявилося, що за ці дії містян вислали до Сибіру. У цій школі місцеві виховательки вчили дітей доглядати за собою, одягатися, робити зачіски, прасувати тощо.
Валентина Клейтер та її спогади
Попри те, що Валентині у роки війни було всього три рочки, все ж дівчина багато чого запам’ятала. Жінка згадує, що у період німецької навали у їх родині був порівняно достаток, адже батько працював візником і чудово заробляв. Вдома було багато продовольчих запасів, проте це було ненадовго. У дворі будинку Клейтерів проживала родина, чоловік та жінка. Одного разу ця жінка прийшла просити продукти у матері Валентини, та поділилася борошном. Згодом сусідка стала навідуватися частіше. Валентина згадує, що мати пояснила тій, що не може постійно щось давати, адже у неї діти. У цей момент одна дитина промовилася й сказала, буцімто, дай тітці, бо у нас багато є борошна. Після цієї ситуації, майно Клейтерів арештували та все до останнього шматочка забрали. Мати благала змилуватися та залишити хоча б дітям щось, проте все було марним. Одна німецька родина, яка проживала досить давно у Києві, порадила жінці виїхати, тож незабаром Клейтери поїхали до тітки у село, яке зараз зветься Червона Слобідка. Незабаром туди прибули німці, жили там у хатах, у тітки Валентини теж, вона їх годувала. Проте жити поряд з окупантами було боязко, тому дітей деякий час ховали.
Ці історії чудово показують продовольчу ситуацію у воєнні роки. Люди не жили, а в прямому сенсі виживали. Загалом, найпопулярнішими “стравами” у ті часи для багатьох мешканців Києва були сухарі, “пустий” суп, який готувався на одній крупі, затірка – юшка на основі борошна, також подекуди у раціоні з’являвся горох. По вищезгаданим історіям можна також зрозуміти, що часто готували також лушпиння з картоплі. Кияни його смажили, варили, навіть котлети робили. Решта продуктів, таких як сало, масло, тим паче м’ясо були недосяжні. Навіть якщо хтось із членів родини ходив на роботу і заробляв, однаково не вистачало. Деякі люди замість зарплати отримували трохи їжі. Варто також зазначити, що після закінчення війни, тривалий час ситуація була схожою, мало платили, їжа була також у дефіциті.