За всю історію вибори постійно супроводжувались провокаціями, відсутністю чесності у більшості кандидатів, брудними іграми тощо. Але були й цікаві моменти, щоразу з’являлись все нові й нові механізми впливу на народ. Наприклад, мітинги – концерти. За часів князів, царів, диктаторів одне в Києві залишається незмінним, все, що стосувалося місцевих виборів. Тож розберемось детальніше на чому будувались та як проходили вибори місцевої влади в столиці. Далі на kyivyes.
Перші референдуми
Збиратись разом, всією громадою для ухвалення рішення, яке може стосуватись усіх увійшло в традицію киян ще у 968 році. Як розповідають архівні документи та літописи, поки князь Святослав воював з Візантією, мешканці правого берега зібрались разом, щоб відправили гінця на лівий берег. Тому що треба було дати відсіч печенігам, які докучали столиці і допомога Лівобережжя була б доречною. Коли спільними зусиллями напади ворога було відбито, ця ж громада сіла писати листа й до князя. В тому листі, було чітко написано про те, що оберігаючи іншу чужі землі, свою рідну він залишив напризволяще. Князь Святослав звісно міг би звинуватити в усьому попередників, але незадоволення владою, могло викликати переворот. Що важливо, що саме в той період з’явилось таке поняття, як віче. Правила були досить прості, якщо якісь рішення, які були затверджені на народних зборах не сприймались владою, тоді народ сміли підіймав бунт і переворот. Така ситуація одного разу вже траплялась, з Ізяславом, сином Ярослава Мудрого. Він не зміг захистити народ від нападів половців. Народ звернувся до князя за зброєю та кіньми, аби пліч-о-пліч воювати за рідну землю, князь цю ідею не підтримав. Тому люди просто вигнали князя з міста, а той тікав аж до Польщі.
Європейські традиції
З приходом Магдебурзького права влада Києва сподівалась, що зможуть наблизити столицю та управління нею до європейських стандартів. До того ж саме це право передбачало проведення виборів до магістрату. Вибори проходили у прив’язці до релігійних свят. Як правило вибори проводили на початку весни, після того, як люди вже відгуляли Різдвяні свята. Також очікували поки закінчиться великий Миколаївський ярмарок, як раз за два тижні до закінчення великого посту. Новообрані мали обов’язково скласти присягу в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, що знаходиться на Подолі. Тільки після цього обряду новобранці мали право приступити до своїх обов’язків.
Брати участь у виборах могла виключно чесна та добра людина від 25 до 70 років. З правильною і чистою біографією. Що цікаво, що навіть найкращих представників інших регіонів до влади столичної не допустили б. Зайняти місце в магістраті міг лише корінний киянин.
Хоч Київ і прожив за Магдебурзьким правом майже 340 років, але з приходом до влади Катерини Другої правила гри трохи змінились. Катерина вирішила уніфікувати управління всіма містами. З одного боку воно й не дивно, але після введення нових правил, права киян на самоврядування максимально пригнічувались. Трохи пізніше Павло Перший, а за ним і Олександр трошки послабили втручання Російської імперії в справи столичні, і навіть повернули киянам частково Магдебурзьке право. Але експеримент провалився, представники магістрату відчули всі привілеї корупції і занадто сильно загрузли в ній.
В 1834 році, цар Микола Перший повністю ліквідував Магдебурзьке право в межах Києва, тим самим поклав початок чуткам про кумівство, панібратство та корупцію в стінах київського магістрату.
Фальсифікація виборів
Деякі історики вважають, що знищення Магдебурзького права Російською імперію було запланованою дією, щоб призупинити європеїзацію міста і залишити його на такому ж рівні, як і більшість російських міст. Інші вважають, що корупція була настільки явною, що це треба було зупинити. Тому Микола Перший прийняв розумне рішення.
Найбільший та найгучніший скандал розгорівся вже у 1821 році. Після проведення виборів Кравченко, який був одним з учасників виборчого процесу наполягав перевірити результати, оскільки їх було сфальсифіковано, до того ж він стверджував що самі вибори пройшли з порушеннями, тому не можуть бути об’єктивними. Також Кравченко звинуватив магістрат у зловживанні своєю посадою.
Кравченко навіть натякав на те, що пожежі 1811 року на Подолі, через яку було знищено всі документи магістрату про податки теж була не випадковою.
Влада не змогла залишити такі голосні слова без уваги, тож було назначено спеціальну комісію для перевірки. Що цікаво, що під час перевірки було виявлено, що деякі податки так і не дійшли до скарбничої служби. Тому що документи було підроблено, а деякі платники податків загубились на папері. Загальна сума втрат складала 40 тисяч карбованців.
Також було з’ясовано, що найвищі посади в магістраті займають люди, які мають між собою тісні родинні зв’язки, а місця передають у спадок своїм дітям чи внукам.
У 1834 році влада вирішила остаточно ліквідувати автономію Києва. Тоді магістрату крити вже було нічим.
Хто мав право обирати?
За всю історію виборів в Києві законодавство змінювалось майже регулярно. У 1785 році магістрати замінили. Тепер усі рішення приймали міські думи. А от виборці були розподілені на 6 типів.
Перша група – це люди, які мали якусь нерухомість в Києві, до другої категорії відносились купці, ну а третіми були цехові та управні робітники. Далі ще дві групи це були іноземці, на останньому місці були посадські люди. Представники цих груп мали право брати участь в усіх можливих виборах в місті, та навіть обирати суддів до словесного суду. Ці категорії також обирали міську думу та голову. А міська дума своєю чергою обирала так звану шестигласну думу, до якої входили по одному представнику з кожної категорії.
З 1870 року указом Російської імперії правила проведення виборів було змінено. Тепер обирати міського голову мали люди, яким виповнилось 25 років. Обов’язково виборці мали мати нерухомість в Києві, а також сплачувати податки. За кількістю сплачених податків, людей знову розділили на групи. Перша група – великі платники, це були ті кияни які сплачували не менше 45 карбованців на рік. Таких людей в Києві було небагато десь півтори сотні чоловік. Друга група складалась з тих, хто оплачував від 15 до 45 карбованців на рік. Таких було десь близько 500 людей. Ну і третій тип – дрібні платники, ті хто сплачував щороку до 15 карбованців. Таких було десь приблизно 3000. Тому право голосу в столиці мали лише ті, хто умовно відносився до однієї з трьох оголошених груп.
Таким чином в думі були виключно заможні люди. З часом, коли коло виборців ще більше звузилось, обирати мали право лише ті, в кого нерухомість в столиці вартувала не менше трьох тисяч карбованців.
У кожного кандидата була своя особиста виборча урна з двома отворами, зліва і справа. Голосування відбувалось за допомогою кульок. Якщо кандидата підтримували кульку кидали у правий отвір, якщо ні, тоді кульку у лівий.
Останні вибори за такою системою відбулись у 1916 році.
Яким би чином не відбувалась реструктуризація виборів та виборчої системи з приходом більшовиків всі органи самоврядування було знищено, замість цього були органи пролетарської диктатури…