Він був священником, протоієреєм, митрополитом Автокефальної Церкви України. Все своє життя Василь Костянтинович Липківський віддав тому, щоб українська церква була незалежною… Далі на kyivyes.
Ще за часів царської Росії протоієрея Липківського вважали небезпечним українофілом – він радив за створення Української незалежної церкви, вільної від Московського патріархату та держави.
В перші роки радянщині Василю Липківському вдалося багато чого зробити: він створив Українську Автокефальну Православну Церкву та був обраний першим митрополитом. Але більшовики не мали намірів ані давати волю, ані терпіти українську самостійність. Радянська влада наступала з усіх боків: відбирала церкви й приходи, знищувала священників. Отця Василя декілька разів заарештовували, залякували, а потім – вбили…
Доля стати священником
Василь Липківський народився в 1864 році в родини священнослужителя – і з самого дитинства він знав, що також буде служити. Потім вступив в Київську духовну академію, яку блискуче закінчив, ставши кандидатом богослов’я.
Коли йому було 27 років, Липківський прийняв сан священника. Спочатку служив у храмі на Черкащині – саме у Липовецькому соборі все життя служив його батько. Василь Костянтинович проявив себе талановитим вчителем, виконуючи обов’язки інспектора церковних шкіл. Доклав чимало зусиль для того, щоб в селах області відкрилися нові школи, а також сприяв відкриттю нових навчальних закладів, які готували вчителів для церковних шкіл.
Написав багато статей про історію церкви, про братства, а також розбирався в складних питаннях про залежність української церкви. Статті помітили, і не всі високосановні церковники ухвалили ідеї Липківського – бо багато в них було вільнодумства. А на початку 1900-х років отець Василь став протоієреєм і перебрався у Київ.
Неблагонадійний українофіл
З новим саном отець Василь очолив Київську церковну школу, яка готувала вчителів для церковних шкіл.
Вже тоді отець Василь розумів, як імперська російська церква використовувала лояльних православних українців, звертав увагу на безправність церковних сільських громад, їхню залежність від вищого духовенства Російської імперії.
Також Липківський багато писав на тему мови богослужіння: адже в українських церквах попи вели службу церковнослов’янською мовою. Чому не українською – це питання проходить через низку статей та творів Липківського.
Звісно, терпіти його не стали: отця Василя усунули з посади директора школи та відправили в провінційний прихід – Свято-Покровську церкву на Солом’янці, що тоді знаходилась під Києвом.
У 1905-1907 роках на зібранні духовенства Київщини під головуванням Липківського вперше було ухвалено рішення проводити служби українською. Але між “ухвалити” і “здійснити” пройшло дуже багато років…
Отцю Василю не пробачили: він жив під наглядом поліції, його вважали неблагонадійним і українофілом.
Народний митрополит
Під час Української революції у 1917-1921 роках Василю Липківському вдалося багато чого зробити. Липківський вважав, що церква повинна триматися якомога далі від держави і політики, піклуватися про духовний стан громадян, підтримувати людей і стати осередком українства. Він мріяв створити православну церкву Україні, розумів, що для цього багато чого ще треба зробити.
В травні 1919 року отець Василь вперше провів літургію українською. Це сталося у пишному Микільському Військовому соборі, що був розташований на київському Печерську. Цікаво, що хором керував відомий автор “Щедрика” Микола Леонтович. За декілька років радянська влада поквитається і з композитором, і зі священником. Микільський собор також буде знищений більшовиками…
Але в 1921 році Василь Липківський отримав сан митрополита. Він почав розбудовувати українську церкву, і все частіше люди називали його “народним митрополитом “.
Але вже у 1922 році влада остаточно опинилася в руках більшовиків, митрополиту заборонили покидати межі Києва. Потім його заарештували – три місяці Липківський провів у тюрмі, а коли повернувся, кияни зустріли його квітами. Кажуть, в цей день в Києві зникли всі квіти…
Безстрашний. Останні роки
У 1927 році на черговому Церковному Соборі, що відбувся під наглядом чекістів, митрополита Василя переобрали. Влада поставила умову – або інший митрополит, або Церкву розгонять. Так Липківського лишили сану…
Колишнього митрополита всі покинули – боялися його провідувати. А в 1929 році отця Василя виселили з подвір’я Софійського собору, де він мешкав останніми роками. Його прихистила сестра – що жила на Солом’янці, неподалік від його приходу.
Липківський з родиною жив в злиднях і страхах, він розумів, що більшовики його та близьких йому людей так просто не відпустять…
Влада спочатку “націоналізувала” церкви і цінності, що там зберігалися, – цим займався особисто секретар компартії України Дмитро Мануїльський. Потім була розпущена Українська Автокефальна Православна Церква.
Липківський перебрався в маленьку хатинку, писав історію української церкви. І коли йому запропонували очолити українську церкву у Канаді, він погодився, але… Але не встиг – по нього прийшли чекісти. Якби запрошення прийшло хоч трохи раніше – то в отця Василя був би шанс врятуватися, але не сталося.
У жовтні 1937 року старенького отця Василя арештували, а вже у листопаді 1937 року стратили. Хто знає, що довелося витримати 73-річній людині перед смертю… Де він похований – невідомо, митрополиту Василю Липківському встановили символічний хрест на столичному Лук’янівському кладовищі.
У 2007 році вулиця Урицького на київській Солом’янці перейменована на вулицю Митрополита Липківського. Неподалік стоїть та сама Покровська церква, де проводив свої служби отець Василь…